— А чи знаєте ви, що далі сталося з тим бідним, нещасливим учителем? — спиталася Петрова замість просто відповідати на його запит. — Може б, хотіли послухати?
— Ах, ні! Не кажіть нічого, не кажіть! — як стій затурбувався професор. — Коли це має бути щось проти сім’ї Шмідтів, то я й слухати не хочу. Вони прекрасні люди — це я дійсно знаю; свідомо нічого лихого нікому вони зробити не можуть — це я теж дуже добре знаю… Я їх незвичайно люблю… А що вони мене люблять як рідного, то я не можу… не то, що не хочу, але органічно не можу слухати що-небудь проти них…
Художниця іронічно скривила губу.
— Добре! Нічого про вчителя не казатиму, — згодилися вона, — тільки ж у такім разі не одкажу й на ваше питання, чому я не заходила ввесь час до ваших Шмідтів… Або ні, одкажу загально: як ви органічно не можете слухати чогось проти своїх Шмідтів, так само й я органічно не мала охоти йти до них… Опроче, їх сім’я ніколи мене не цікавила… Люди собі, як люди…
— Ну, це вже ні! — заспорився професор. — Шмідти не просто «люди собі, як люди!»… Вони… вони…
Він слів не знаходив, щоб вияснити свою думку. Художниця скількись хвилин не одповідала; потім повільно сказала, не без очевидної іронії:
— А втім… Хоч і здавалося мені, що знаю Шмідтів, як свої п’ять пучок, та, мабуть, я їх досі ще не розпізнала… Мабуть, це справді якісь екстраординарні та ідеальні люди, коли в них закохалася така людина, як ви…
— Чи не сором вам отак глузувати, Ганно Володимирівно? — докірливо сказав професор. — Що воно має значити: «така людина, як ви»!.. Та й здається, що ми помінялися ролями, — додав він весело, бажаючи перевести розмову на жарт. — Мав би я, кавалер, казати вам компліменти, та натомість чую їх од вас, од дами!
— З мене стара дівуля, то смію казати молодим паничам які хочу компліменти… а надто, коли передо мною не кавалер, а поетичний професор-панночка… — розсміялась Петрова. — А свою увагу: «така людина як ви», — я охоче поясню, коли ви мені скажете, куди ви поділи свою місячну платню, свої гроші за цей місяць…
І вона з усмішкою чекала на його відповідь…
— В цьому Туапсе, здається, не можна в одному кутку плюнути, щоб у другому кутку зараз того не впізнали, — сухо одрізав Лаговський.
Діло було в тім, що саме в той день, як пішов він на пошту одібрати своє місячне «жалування», переслане в Туапсе, він чогось із самісінького ранку чувся в дуже й дуже ідилічному настрої: гарні відносини до Шмідтів, повна сердечна втіха, повна душевна рівновага, з якої він уже цілий місяць не виходив, робили Лаговського таким щасливим, що йому аж молитися хотілося. Одібрав він свої гроші з пошти, пішов посидіти до моря і побачив, що в холодку сидять і снідають з десятеро теслярів та мулярів. Це були українці і, очевидячки, недавно ще й приїхали сюди, в Туапсе, бо розмовляли всі не туапсинською мішаниною, а чистою українщиною. Одягнені вони були страшенно вбого, в якісь дранки, а снідали самий хліб та часник. Лаговський витяг з кишені свої гроші, що оце одержав був із пошти, та й, лишивши собі карбованців тридцятеро на прожиток, решту оддав тим людям і прохав, щоб нікому про це не плескали. Але один із тих теслів робив тепер на участку в Петрової і, розказав їй про цю подію.
Розмова, що розпочалася в професора з Петровою з цього дражливого приводу, була спершу професорові дуже не до серця. Тільки ж Петрова своїм художницьким тактом повела справу так делікатно, що професор за скількись хвилин заспокоївся і забалакав з Петровою зовсім щиро:
— Ви тільки з непорозуміння можете дивитися на такі мої вчинки, мов на добродійство, — довірливо казав він до художниці. — Ви забули євангельську приповість про тую вдовичину лепту, яка єдино може мати моральну ціну… Ат! Уже бачу, що на мою згадку про християнство у вас на обличчі перебіг осміх… Ну, то знайте: звичайного християнства з його трьома богами та з попівством я й сам узагалі дуже не люблю; але ж наївні й правдиві євангельські притчі мені сильно подобаються. Особливо ж мені здається незаперечимо справедливою тая ціна, яку складає Йсус усяким, що так звуться, добродійним жертвам: все, що подавали багатирі із свого багатства, він назвав нічим, бо ті великі гроші, що вони їх давали, не були їм потрібні; а от хіба вдовича вбога лепта була справжньою жертвою… Що ж до мене, то ви бачите, хто я та які в мене можуть бути потреби: з мене — вчений книжковий черв-хробак, що не має дбати ані про гарну одіж, ані про інші такі вигоди, бо ті вигоди однаково йому не потрібні й не тішать його; а коли так, то гроші тож йому не потрібні. Ну, от я їх охоче й роздаю, бо сподіваюся хоч таким механічним способом трохи загладити своє паразитне існіння…