— Ет!.. — комічно одмахнувся рукою професор. — Попросту бачу поетичність, через те й кажу, що це — поезія… А ото ще, пам’ятаю, бачив я раз, як на горі сидів один тутешній грек з фесом на голові… Так сидів він у такій мальовничій позі і мав таке обличчя, що мені зараз нагадалися клефти і їх пісні, що іноді — лицарсько-гайдамацькі, а іноді — лицарсько-трубадурські… І я зовсім легко вірю, що отой мій грек… а він простий крамарчук… потрапить складати такі самі гарні пісні, які є в клефтів… Ах! От іще згадав про грецьку народну поезію: недавнечко я й сам пізнав од наших хазяїв одну співанку… простенька вона, а скільки в ній колористичності! —
…Один із моїх приятелів Шмідтів переложив се по-російськи он як:
— А один раз бачив я, як наш господар пив вино на балконі над морем і сперечався про щось… не скажу, може, навіть і грубо лаявся… Так я аж заглядівсь на нього! Сердиться, маха руками, стука кулаком об стіл, щось белькоче. Скажете, це дуже неелегантно? Ну, а повірте, що збоку на це дивитися — виходить любо! Бо жести його — такі вимовні і красиві!.. Він піднімає серед спору свою чарку і випиває — то й це виходить у нього так елегантно, що аж ефектно!.. Чую, кричить він щось, кричить сердито, мабуть, лається… — так що ж мені робити, коли я раптом виразно розчуваю з-посеред його сердитої мови одну прекрасну, дуже архаїчну, ще аж гомерівську граматичну форму! Такої форми не було вже й у аттицькому наріччі, бо вона й там уже затратилася; але, бачимо, вона ще й досі в живій мові Малої Азії не вимерла!.. Чую сей античний архаїзм, що знаю його тільки з «Іліади» та «Одіссеї», та й почуваю себе самого — варваром, а того грека — елліном… А на фоні тієї сцени — голубе море…
— Вибачайте, професоре, що вас переб’ю, — з тонким усміхом перервала його патетичну мову художниця, — тільки ж, хоч і я саму себе вважаю за людину естетичну, в мені не викликають греки такого самого екстатичного подиву, який викликають вони у вас… Ой, глядіть, чи справді не закохалися ви в своїй грекині, що дивитеся на всіх греків з такою надмірною ілюзією!.. Та, може б, ви згадали собі одну пародію Кузьми Пруткова, яка повинна вас трохи розхолодити!..
Вона витягла з шафи книжку і, одшукавши те, що хотіла, почитала:
— Хіба не здається вам, що отой ваш п’яний пластичний грек, про якого ви були оповідали мені з таким пафосом, страшенно нагадує оцього Разорвакі? — додала Петрова, прочитавши ці вірші.
— Ганно Володимирівно! — з комічним жалем розсміявся Лаговський. — Нащо ви мої поетичні ілюзії силуєтеся розвіяти?
— Вам не завадить трохи позбутися ілюзій, — дражнилася художниця. — Я й сама тямлю, що поетова фантазія — це наче місячне сяйво, що як упаде на побите скло та на смітник з бур’яном, то людині вночі здається, ніби перед нею алмази, й діаманти, й перли, розсипані серед чудового, чарівного квітника. Та воно добре так буває марити на один момент… нехай на один вечір… ну, а цілий вік жити поетичними ілюзіями на смітнику, ідеалізуючи собі той поганенький смітник… ні, вибачайте! Це «собі дорожче коштує», як мовлять крамарі… Раніше чи пізніше, вже хоч би й через сморід, ви ж догадаєтеся-таки, що смітник є смітник, а не той рожевий поетичний квітник, на якому феї мали порозсипати алмази та перли; тому-то треба іноді заздалегідь розвіяти свої ілюзії, розвіяти їх з цілою свідомістю та й оглянутися навкруги тверезіш… Я до вас маю велику симпатію; признаюся про це щиро — через те й дозволяю собі самовільно застерегти вас, що смітник завжди є тільки смітник…