На шостий день професор, як повернувсь із того побачення до себе, почув, що, на нього напала якась велика втома, і він, як ліг на ліжко, так і не хотілося підводитись. Незабаром мали прийти Шмідти — треба було б заздалегідь засвітити в себе лампу, розкласти на столі папір і відповідні готові вже рукописи та й, начебто пильно працюючи, діждатися за своїм столом, аж доки вони ввійдуть до його покою та побачать, що він сидить, обтяжений працею, та побажають йому «добраніч», та й покинуть його. Однак цим разом втомленому професорові була неохота й лінь зробити це; він лежав та й незчувся, як надійшли Шмідти. Всі троє братів заглянули до нього: бо й з Володимиром у професора поновилися добрі відносини на другий-таки день по їх прикрій балачці. Увійшли. Він лежав у пітьмі. Засвітили йому лампу, здивувалися, що досі він її сам не засвітив, — то як же він працював без світла?.. або не працював?.. та й заходилися розпитуватись, чи не заслаб він. Само собою, що заразом вони мусили пильніше вглянутися в його обличчя, — отже ж заявили, що він страшенно змарнів, схуд і зблід, а попід очима аж глибокі синці поробилися. Професор, отак несподівано застуканий, не знав, що й казати. Він запевнював, що він не слабий, бо й справді почував себе тільки дуже втомленим, а не слабим; він поясняв свою втому надмірною спішливою працею. Вони повірили й спокійно одійшли.
Але професорова втома не переминала. Цілісіньку ніч він ворушився на постелі і не міг стулити очей: заснути йому бажалося страшенно, та дрімоти не було, сон не приходив. Вранці він підвівся з несвіжою головою та ще й з якоюсь ревматичною ломотою в кістках. Він почував себе наче одурілим або вчаділим. Обідаючи, як завжди, разом із сім’єю Шмідтів, він сьогодні звернув на себе увагу навіть їхньої дочки, що взагалі рідко коли ним цікавилася. Вона спиталася, що з ним. Одповідаючи на той її запит про своє здоров’я, професор невмисне впустив ніж на землю. Ніж упав та й забряжчав, а професор з того брязкоту затріпотів, наче доторкнувся до лейденської електричної банки, та й мимоволі з одчаєм защулив вуха; а руки йому затрусилися так сильно, що всі, хто був за столом, хоч і знали його за нервову людину, тепер аж здивувалися.
Втомлений, з такою самою несвіжою головою, він пішов і на своє любовне побачення та здивував і Зою, бо заявив, що їм можна тільки невинно розмовляти між собою, а нічого більше не слід робити: од палких та тісних обіймань їм треба попросту втікати, адже, мабуть, це через них він став сам не свій, і кості ніби оловом поналивалися. Бажаючи якось пожартувати, він зацитував вірш Гейне:
Зоя німецької мови не знала. Професор спробував перекласти цілу оту поезію Гейневу з німецької мови на турецьку; але Зоя й тоді не зрозуміла, в чому сіль тих віршів, — бачила вона тільки те, що її коханцеві не треба «кохання». А йому тепер бажалося тільки одного: покласти, як слабенька дитина, свою голову на коліна Зої, щоб вона його ідилічно й платонічно голубила рукою та щоб вони щиро балакали сьогодні навіть не про своє вірне кохання, а так собі — про що-небудь стороннє, загальне. Так і зробили. Він ліг, схиливши свою голову в неї на лоні. На превеликий жаль, жодна путня розмова в них не ліпилася — вони не знаходили теми для розмови; а Зою до того прикро вразили професорові слова, що це він, мовляв, заслаб з такого кохання, якого не радить гейнівський піп. «І це чоловік-мужчина!» — закрадалася напівіронічна думка в голову грекині. Як розійшлися вони, Зоя почувалася невдоволеною.