З генералом ходити бувало й не важко, бо він ішов і ступав поволі та оповідав сам охоче що-небудь із свого життя.
В таких розмовах професор, почуваючи себе гаразд і не бачачи, щоб його співрозмовник бажав утекти од нього, міг іноді навіть забувати про те, що для інших він зробився аж геть неінтересною людиною і що молоді Шмідти нудяться в його товаристві. Та надовго про се забути не можна було. Бо кожним іншим разом, думаючи про їх відносини взагалі, він, з болем серця, не міг не помічати тієї виразної, гіркої переміни, що сталася. Особливо один щоденний момент коло моря бував для Лаговського гіркий: найгіркіше йому ставало на душі саме тоді, коли Костянтин та Аполлон, посидівши з ним утрьох мовчки коло гарного морського берега, серед чудової надвечірньої або нічної тиші, незабаром підводилися й казали, що час уже й додому йти. Бо так їм скучно було!.. Який це був контраст для Лаговського проти давніх безжурних часів, коли вони втрьох могли сидіти коло моря хоч цілісіньку ніч і не скучити!..
Ішов день за днем. Якось на проході, коли Костянтин з Аполлоном одбігли своїм новим звичаєм наперед, Лаговський наважився, щоб не зостатися без них, трохи прискорити свій хід та й їх наздогнати-таки. Пішли втрьох разом; було душно. Далі сіли вони втрьох спочити недалеко од заболоченої річки Паюка. Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння і, як звичайно, мовчав; піт великими, буйними каплями не переставав котитися з нього, і він аж пашів, хоч од сусідньої річки віяло вже прохолодною вогкістю. І всі мовчали.
— Розкажіть-бо що-небудь, Андрію Йвановичу! — вдався до нього Костянтин. — Колись із вами було нам дуже весело, а оце останніми часами ви такий мовчущий зробилися, що аж нуда пориває!
— Бо в мене нема охоти й потреби, щоб балакати, — смутно одказав професор. — Мені, слабому, одна тепер відрадість — сидіти мовчки коло вас та дивитися на вас та радіти, що ви — коло мене.
Сказавши це, він замовк і задумавсь. На Аполлона він тим часом не дививсь, і не знати було, чи він його бачить. Аполлон знов сидів на узбіччі, далеченько од нього. Не сподіваючися, щоб професор міг його почути, Аполлон з нудним видом прошептав сам до себе вірш із Надсона:
а потім, знов-таки тихенько й сам до себе, прошепотів російський епітафійний вірш про вмерлого:
Чутке ухо Лаговського підхопило ті обидва речення Аполлонові. Жодних ілюзій в нього тепер не могло зіставатися: він мусив зрозуміти, що для обох молодих Шмідтів він утратив тепер чисто всяку інтересність і є для них не більше як труп. З такої образи серце йому боляче стиснулося, але він нічого не сказав Аполлонові, не дорікнув йому і затаїв гірке своє почуття, хоч воно аж дерлося й просилося видобутись на світ. Тільки важкого зітхання він стримати не міг та й, разом із зітханням, втяг у себе широку струю вечірнього повітря. І оте повітря, що він у себе втяг, здалось йому бридко холодним, проникливо вогким і прикро несмачним — аж дух йому захопило і в грудях закололо.
Прийшли назад додому. Лаговському подали лист з наліпленими болівійськими поштовими марками, що привіз сьогодні поштовий пароплав. Сім’я Шмідтів попрямувала до школи, щоб сісти за вечерю, але Лаговський пішов зачинивсь у своїй світличці і розпечатав той далекий лист, щоб прочитати його не гаючись. Писав це князь Голіцин, що був тепер консулом у Південній Америці, в Болівії; його жінка також зробила свою прихильну дописку на мужевому листі. Була це давня знайомість Лаговського, із Швейцарії, з тих часів, як він ще не був професором, а тільки готувався до своєї посади, висланий російським міністерством освіти по ліпшу науку до деяких швейцарських славнозвісних професорів. Молодий, добре освічений і ліберальний князь Голіцин, що літував тоді із своєю жінкою в Швейцарії, теж не був ще тоді тим, чим був теперечки: не зробився тоді ще консулом, а був він тільки аташе при одній із дипломатичних російських місій у Європі. Познайомилися вони випадком, перебуваючи в однім і тім самім швейцарськім готелі, і заприязнилися тоді з молодим ученим дуже сильно; а він ставився до них трохи чи не так, як оце тепер ставився до Шмідтів, себто з повним обожанням. Вже й скількись год минуло з того часу, і багато позабувалося, а вони не переставали вряди-годи листуватися з професором. В отім листі, що прийшов сьогодні, князь оповідав професорові про дуже цікаву сторону Болівію, куди він приїхав консулувати ще недавнечко, та й питався в тім листі, чи не зміг би професор якось вибратися та й приїхати до них погостювати в Болівію. «Ми з жінкою й досі Вас не раз згадуємо, — писав князь, — вже скількись год ми не бачилися з Вами, а проте серед шумливого виру новітніх обличчів, нових типів, які великими хвилями раз у раз перед нами скрізь перебігали й перебігають, де б ми не знаходилися, не міг Ваш образ ніколи затертися в нашій пам’яті, бо Ви — незвичайно рідка людина, з оригінальною й талановитою вдачею… А чи повірите? Адже навіть Ваш убогий одяг, що — покаюся — попереду дуже нелюбо вражав мене й шокірував, тепер згадується мені з особливою симпатією, бо й він одповіда Вашій оригінальній вдачі… І знайте, що ані наші гарні розмови про естетику, яку ви так тонко розумієте, ані наші жваві розмови про світове письменство, в якому Ви такі начитані, не зостаються стільки у мене в пам’яті, скільки зостається в пам’яті ваш дитячий, чистий ідеалізм. Коли кому пощастить зустрітися з такими людьми, як Ви, тому надовго легше стає жити в світі, бо серед тривіальної повсякчасної людської буденщини завжди можна буває згадати собі Ваш ідеальний образ і вірувати, що не переводяться ще люди, в яких душа гармонійно сплетена з ідеалів істини, добра та краси… Зберіться та й приїздіть до нас. Болівія зовсім не так далеко, як Вам могло б здаватися…» А на послідній сторінці мужевого листа княгиня наївно писала Лаговському, наче казку малій дитині, про свою ангорську кицьку Феріде, яку він у них бачив у Швейцарії і не раз ласкав, та сповіщала його про її тодішні киценята, що поїхали також у Болівію: «Тепер вони давно вже поробилися гладкими, величезними, солідними котами і звуться сеньйор Альваро та сеньйор Фернандо».