«Господи, господи!! — гірко подумав професор, як перечитав той лист од Голіциних. Він тупо поглядів-поглядів на полум’я свічки, що за її світлом читав отой болівійський лист. Потім дмухнув і загасив свічку, щоб зовсім оддатися в пітьмі своїм думам. — Був же колись час, що для людей я був чиста дитина, яку можна тішити навіть трохи чи не казковими оповіданнями про кицьку Феріде з її киценятами… А тепер?..
Я тепер — наче намальована картина, що впала в смердючу, гнойову калюжу та й полежала в ній, — думав Лаговський далі. — Полежала картина в тім багні, в тім смердючім, розведенім гною — та й, хоча всі її складові елементи позоставалися в ній цілі, не стало вже давньої картини: барви порозмокали і поперемішувалися між собою… замість намальованого образу сталася брудна ляпанина… полотно пересякло гноєм і смердить… Замість колишньої доброї картини — брудна, смердюча ганчірка, що її в руки взяти гидко…
Та зо мною сталося навіть гірше, ніж з тією картиною, — знов думав він. — Брудну, розмоклу картину чи ганчірку може взяти добрий артист, сполоще її начисто, висушить та й зреставрує — і поновиться давня добра картина, знов постане чистий, художній образ… А для мене хіба є таке поновлення? Для мене хіба є такий артист, щоб міг відродити мені мою давню, чисту душу?.. Навіть великий архітект — і той не зможе цього вчинити… Адже не зможе?..»
Лаговський упав на коліна і зачав молитися:
— Великий архітекте! Всемогутній художниче людської душі! Ти — всесильний… Зроби одно із своїх чудес!.. Ти — володар не тільки над прийдешнім часом, але й над минулим: зроби своєю всесилою так, щоб те, що минуло, було неправдивим, щоб було воно ніколи неіснілим, щоб було тільки привидом!.. Зроби так, щоб той факт, який одбувся, стався ніколи неодбутим, ніколи-ніколи не вчиненим!.. Зроби так, щоб про той бруд і про ту погань, в якій я скупався, я смів собі спокійно сказати: «Це був тільки сон, ніколи того в дійсності не бувало…» Зроби так, щоб і моя душа і моє тіло поробилися знов дитяче-невинними, дитяче-безгрішними!..
Та раптом він спинив своє благання: замість молитовного настрою в душу впала скептична рефлексія і не дала молитися далі.
— Я зовсім дурію! — прошепотів він знесилений.
У двері хтось постукав. Лаговський швидше підвівся з навколішок та й заходився, щоб засвітити свічку. А в кімнату вже весело увійшов Володимир.
— Що це ви? Плакали? — спитав він здивований. — І в пітьмі сиділи?!
— Ні… це так собі, — заклопотаний казав професор. — Попросту втомився з нашої прохідки, та й забажалося полежати в пітьмі.
— А мама послала мене, щоб я привів вас до наших. Зайшли ми з гулянки до школи — дивимося, стоїть на столі великий кошик з чудовим виноградом: то туапсинський городський голова прислав татові свіжий гостинець-новинку із свого виноградника. Розсудлива мама хотіла була, щоб винограду того ми сьогодні не чіпали, а щоб зоставили на взавтра, ба навіть звеліла компаньйонці занести кошика до комори. Але ми, непокірні сини, втрьох добилися того, щоб виноград оддали нам на поталу ще сьогодні-таки. Тоді мама сказала мені, щоб я привів і вас.