Особливо остання праця була зацікавила й розважила Лаговського й навела його на низку ще інших ідей і настроїв — оті студії над українським громадянським життям архіреакційної епохи Олександра III. Всю свою увагу він нарешті зосередив на цьому, наче забувши, що лікарі рішуче йому забороняли нервуватися політикою. Математика, ота близесенька спеціальність професорова, навіть ніби кудись зникла од нього. Ані старий Ейлер з Грюфоном, ані котрийсь інший з математиків, на якусь часину вже й не зачіпали були його. Обгорнувши себе галицько-українськими часописами, де повно було дописей з України з Олександрового царювання, та часописами польськими і всякими російськими з тих часів та відповідними тодішніми книжками — писаннями публіцистичними, науково-історичними і літературними, Лаговський їх перечитував систематично, шукаючи провідної нитки, та робив собі потрібні виписки й зазначки.
Щодня те читання й писання все більш і більш захоплювало його. З цікавістю він виразно постерігав незаперечиме явище: чим темніша ніч, тим ясніші зорі. З одного боку, тягнуться люті, запеклі заходи російського правління знівелювати геть усіх, чисто всі підвладні нації, ба приголомшити навіть своїх великорусів, щоб вони нічого більш не бажали, як обрусіння інородців та торжества для національності великоруської над іншими. А з другого боку — що? — у відповідь проти насильного обрусіння помічається скристалізування національного почуття й національної самосвідомості в тих самих інородців, що їхня інтелігенція, доки були не настали часи навмисної русифікації, вже ладна була навіть сама потроху русифікуватися. Інтелігенти українські, татарські й інші «інородчеські», які перед епохою Олександра III вже й були балакали в своїх сім’ях мовою російською, тепер на злість русифікаторам зачали балакати по-своєму, мовою свого народу. Спеціально ж на Вкраїні замість давнішніх аматорів-«українофілів» виробилися свідомі інтелігенти-українці; ба й сама назва «українофіл» сталася за Олександрових часів образливою лайкою, що од неї порядна людина повинна й одхрещуватися.
А великоруси? Чи їм прищепило правління квасовий «патріотизм», або любов до казенного «отечества»? Де там!.. Лаговський з особливим натиском силувався в своїй розвідці ілюструвати от який факт: усе, що було в Великорусі найпоступовішого, аж зненавиділо такі ідеї, як «отечество» та «патріотизм», відколи ті ідеї накидалися казенним шляхом і йшли од реакційного правління.
Що таке «отечество»? — глузував Щедрін. Та й сам він й одповідав: «Отечество это есть известная территория, в которой мы, по снабжении себя надлежащими паспортами, имеем местожительство. Но территория нередко меняет свои очертания: до 1871 года Страсбург был французским отечеством, ныне же он сделался немецким отечеством. Благодаря этим изменяемостям многие, при упоминании об отечестве, только оттопыривают губы. И вот для того, чтобы мы не оттопыривали губы, но понимали этот предмет во всей ясности, нам предлагается начальство. Отличие его от отечества в том, что отечество называет нас просто детьми, начальство же нередко присоединяет к этому эпитет: «курицыны».
Професор з мимовільним усміхом виписав цю російську тираду до себе в свою українську статтю і, гортаючи Щедріна далі, витягав звідти ще інші потрібні йому матеріали.
Якого патріотизму бажають од нас? — іронізував Щедрін у другому місці. — А вже ж не інакше, як покірного, слухняного, не такого, що хоче самостійно міркувати: бо «чем меньше развит человек, тем более способен он быть патриотом. Так обратимся же к ним, к этим непочатым, неиспорченным (но припахивающим) русским силам, которые не знают ни превратных толкований, ни ватерклозетов, ни конституций, ничего занесенного к нам с гнилого Запада… Всякий вновь родившийся человек есть уж патриот, а так как новорожденный не грубит, не возражает, а только портит пеленки, то надо думать, что выше этого патриотизма не может существовать». Коли державі грозитиме якась біда, війна, чи що, тоді начальство само подбає, щоб той патріотизм зробився силою активною, та й само накаже, в якій мірі треба того патріотизму виявити. «Патриотизм врожден — следовательно, он всегда налицо, следовательно, его можна вызвать на сцену во всякую минуту, когда в нем есть надобность. Все равно, как графин с водкой. Покуда нет в водке надобности, графин стоит в шкафу; как только есть надобность, графин ставится на стол, наливается рюмка или две, а затем водка опять препровождается в шкаф, а рюмки выполаскиваются и вытираются, чтобы не воняли. Вот краткий, но немудрый кодекс, которым руководятся теоретики народного обезличения».