Добрячих кілька хвилин він дививсь мені просто в обличчя, але не мовив ні звуку. Нарешті обережно пересунув свою пінкову люльку з правого у лівий кутик рота й зволив заговорити.
– Хто ти такий, – спитав він, – і якохо піса топі тгепа?
На таке жахливе нахабство, на таку безсердечність і лицемірство я спромігся відгукнутися лиш одним словечком:
– Рятунку!
– Гятунку? – перепитав той негідник. – Ні! Ось топі пляшка – гятуйся, і цуг топі, пек!
З цими словами він кинув униз важенну пляшку кіршенвассера, яка трапила мені в самісіньку маківку, – здалося, що мізки мої виперло геть. У такому переконанні я вже збирався був розчепірити пальці, відпустити трос і спокійно віддати душу Богові, коли мене раптом спинив голос Ангела. Він звелів мені триматися.
– Тгимайся! Тшохо ти так поспішаєш? Не тгепа. Хотшеш іштше отну пляшку, тши ти нагешті пгохмелифся й пгийшоф то госуму?
Тут я, певна річ, поквапився двічі мотнути головою – один раз заперечливо, даючи зрозуміти, що мені зараз іще одна пляшка не дуже потрібна, і вдруге – ствердно, на знак того, що я вже цілком тверезий і безперечно прийшов до розуму. І мені вдалося таким способом трохи розжалити Ангела.
– То ти, знацця, повігиф, – поцікавився він, – повігиф нагешті? Повігиф, знацця, ф те, штшо дивофишне буфає на сфіті?
Я ще раз кивнув, виказуючи згоду.
– І ти повігиф у мене, в Анхеля Тивофишного?
Я знову кивнув.
– І ти физнаєш, що ти є безглуздий піянитшка і взагалі тугень?
Довелося кивнути ще раз.
– Тоті засунь пгаву гуку у ліву кишеню штаніф – покаши, штшо спгавді піткогяєшся Анхелеві Тивофишнохо.
А от це вже, з цілком очевидних причин, я визнав за річ абсолютно нездійсненну. По-перше, ліва рука в мене була поламана, коли падав з драбини, а тому, якби я розтулив правий кулак, мені був би кінець. А по-друге, й штанів у мене не було – через те я й побіг за тією вороною. А тому я, на превеликий жаль, змушений був заперечно похитати головою, прагнучи дати Ангелові до зрозуміння, що мені буде важкувато виконати, саме в даний момент, його цілком обгрунтовану вимогу! Та я ще й не встиг хитнути головою, як…
– Ну, то йди піт тги тшогти! – гарикнув Ангел Дивовижного.
І з цими словами він витяг гострого ножа та й перерізав линву, що я на ній висів, а оскільки ми тоді саме пролітали над моїм власним будинком (якого, поки тривали мої мандри, вже було чудово відбудовано), сталося так, що я полетів стовбула просто у широкий комин на даху і за мить опинився на поді коминка у своїй їдальні.
Оговтавшися через кілька хвилин (бо падіння мене добре-таки приголомшило), я побачив, що годинник показує четверту годину ранку. Я лежав розпластаний на тому самому місці, куди впав з повітряної кулі. Голова була занурена в золу, що лишилась од недавнього вогнища, ноги спочивали на уламках перекинутого столика, навколо валялись рештки обіднього десерту, а серед них – газета, скалки розбитої склянки та кілька пляшок і порожній глек голландського кіршенвассера. Так помстився мені Ангел Дивовижного.