Він вірив, і не вірив, і не вірити не міг… Чи все ж таки вигадка? Але ні. Це ж Катя сказала, а вона брехати не могла. Це все одно як лебідь би збрехав або ангел — ну, словом, річ немислима, небувала.
Утім, не все вона сказала, він і сам це розумів. Але навіть сказаного було досить, щоб у людини з менш міцною головою мізки з’їхали набакир. Чесно кажучи, у самого Голощока теж час від часу виникали сумніви: чи він сповна розуму, чи ясно бачить диспозицію, а чи вкинутий якоюсь зовнішньою силою у важкий і приголомшливий сон?
Але наразі все вже було вирішено. Роту свою Голощок залишив без доповіді начальству, тому що компанія дібралася нівроку: двоє втікачів із божевільні, дячок, теж несповна розуму, і дезертир. На що може розраховувати така бойова одиниця в тилу ворога, не хотілося й думати.
Він і не думав — крутив собі баранку та додавав газу, де дорога дозволяла. І коли вже позаду лишилося чимало кілометрів, раптом запитав, немов отямившись:
— А в Москві куди саме?
Панотець Михайло покосився на Антонія. Але той уже встиг задрімати і вві сні виводив носом рулади, а отже, чути нічого не міг.
— На самісінький верх, — похмуро мовив панотець Михайло.
Капітан тільки свиснув.
— Легко сказати — на самісінький верх… Як же ми туди дістанемося? Резидента ж вашого, схоже, вколошкали…
Похмурість пройшлась обличчям священика.
— Нічого, — сказав він. — Є люди, які допоможуть.
— Запасний варіант, отже? — запитав Голощок. — Розумно. Завбачливо.
Хотів запитати ще щось, але втрутилася Катерина.
— Ти, Грицю, за дорогою краще стеж, — мовила вона м’яко, але рішуче. — Не дай Бог, колесо проб’ємо.
Порада була слушна, тому капітан міцніше взявся за кермо.
Далі їхали в цілковитій мовчанці, яку лише зрідка порушувало сонне посвистування старого паламаря. Дорога, поцяткована обстрілами, не дозволяла рухатися швидко, тому поля й села, засипані снігами, повзли довкола довго-довго, і здавалося, немає їм кінця-краю, нема кінця-краю цій війні…
Книга друга
Рівнини
Глава 12
Борис
Мистецтва залишатися невидимим навчав його найкращий фахівець цієї справи — старий даоський майстер У Лаоші.
Познайомилися вони випадково — чи не зовсім випадково, зараз уже й не згадати, — у пекінському парку Юаньмін’юань. Борис зазирнув сюди після обіду: весняне сонце світило крізь нефритове різьблене листя, гріло кам’яну лаву, а він сидів безтурботний, їв гострі баранячі шашлички на дерев’яних паличках — три юані штука.
Зелені алеї розходилися колами, китайців, розсіяних на гігантській території парку, було небагато. Птахи на гілках пищали, цокотіли, тьохкали, відпрацьовуючи норму, встановлену ще Мао Цзедуном. Старалися, бідні, себе не пам’ятаючи: вони ж були хунґунсяоняо — червоні пролетарські пташенята, а не які-небудь поганці, що йдуть буржуазним шляхом.
Борис, багатий іноземець, відривав від шашличка запашні шматочки — крихітні, щоб не дражнити простих китайців, — і кидав птахам за їхню працю. Проте, як зазвичай буває, користувалися його добротою не співочі трударі, а захребетники — голуби та горобці. Просто біля його ніг вони влаштували страшний скандал — різновид соціалістичного змагання, де немає переможців, а тільки різного кшталту зганьблені. Кричали, щебетали, штовхалися, намагалися вхопити більший шматок. Один особливо злісний горобець із суто китайським завзяттям раптом підстрибнув і довбонув дзьобом в око голуба-конкурента. Той сіпнувся, здибився, втрачаючи пір’я, і пішов по колу, немов майстер баґуачжан,[11] при цьому поранене око стікало кривавою сльозою…
Посеред цього китайського парадизу раптом хтось оглушливо ригнув, а потім ще й гази пустив навздогін. Ні голуби, ні горобці на таке не здатні, тут, зрозумів Борис, з’явився птах іншого польоту.
Він підвів голову — з відстані в два метри його пильно роздивлявся старий китайський бомж. Навіть стоячи, він був лише трохи вищим за Бориса, який сидів, проте вигляд мав суворий, майже загрозливий. Насупившись, старий дивився з-під кущистих сивих брів, його широкий ніс кривився, вловлюючи аромат їстівного, губи безгучно ворушилися, немовби підраховуючи за китайською звичкою прибутки та збитки. Весь він немов зійшов зі старої китайської картини: «Селяни повіту Цимень палко вітають Ден Сяопіна напередодні посівної».
Борис не збирався заводити розмови з волоцюгами, хай навіть ті зійшли з шовкового полотна, однак із ввічливості всміхнувся і вичавив із себе «ні хао».[12]
11
Баґуачжан — один зі стилів у китайських бойових мистецтвах. Його рисою є застосування бойової техніки в постійному коловому переміщенні, за якого всі рухи пов’язані між собою і немовби перетікають один у другий.