І ось дівчинка на Поштовій площі, під світлофором, що міряв вулицю зеленим оком. Машини мчали в три ряди, і не було їм кінця. Мчали, спинялися на червоне світло, потім рушали знову, а Галя стояла зі своїм дурним відерцем, мов приклеєна до тротуару, і не могла відважитися підійти до котрогось автомобіля. “Ось зараз... на наступне червоне світло,” - постановляла вона собі, проте їй знов не ставало відваги. Нарешті змусила себе ступити до легковика, що спинився біля неї, і провела губкою по шибці в дверцятах.
- Мала, відійди! Ти скло піском подряпаєш! Хоч би спитала, чи що... - зарепетував водій, відчинивши дверці, і Галя перелякано відскочила на тротуар.
Сердитий водій рушив, і знову машини побігли, наче зграя собак, випущених з загороди. “Справді, треба питати дозволу”, - здобула перший досвід Галя.
З наступною машиною вийшло краще. Правда, Галя не дотяглася, щоб витерти верх лобового скла, куди не досягали працюючі щітки-двірники, але молода білявка, що сиділа за кермом, все одно подякувала й заплатила дві гривні. Дівчинка акуратно розправила зім’яту купюру й засунула в кишеню курточки. Це був її перший заробіток.
Діло пішло. Галі давали хто гривню, хто дві, а один водій простягнув їй п’ятдесятку. Дівчинка не повірила власним очам.
- Ви... помилилися? - злякано перепитала вона.
- Ні, не помилився, - усміхнувся водій. - Рости велика, трудівничко!
Але на цьому удача закінчилася. Біля наступної машини Галя загаялася: вона ще витирала скло, як ввімкнулося зелене світло. Автомобілі, що стояли позаду, засигналили, дівчинка зопалу відскочила на тротуар, забувши на дорозі відерце. Машини рушили й зім’яли його, мов горіхову шкаралупку.
- Досить з тебе. Насшибала бабок, - прокоментував Галину невдачу хлопець, що спинився біля пішохідного переходу. - Той чувак з Ланоса розщедрився!
- Ага. Я збираю братикові, на операцію в Німеччині, - пояснила Галя.
- .Ой! - недовірливо скривився хлопчина. Він був Галин ровесник чи, може, трошки старший, з виду задерикуватий і розхристаний: у напіврозстебнутій куртці, на шиї недбало намотаний чорний вовняний шарф, з-під в’язаної шапочки вибивалося довге волосся, що майже закривало ліве око.
- Я справді збираю для братика. Він зламав ніжку...
- Вірю, вірю. Багато назбирала?
- Та ні. Я сьогодні вперше. А треба тридцять тисяч євро.
- Нічого собі!
-Відро побилося, - зітхнула Галя, дивлячись, як від коліс автомобілів відскакували пластмасові уламки її розчавленого відерця.
- Да, не повезло, - погодився хлопець. - А чого ти не пішла в метро?
- Я ж на метро приїхала, - нерозуміюче зиркнула на нього Галя.
- Ха! Ну ти й тупа! На метро приїхала! - за- реготав хлопець. - Чого грошей не просила? В метро, в людей?
- Я?
- Ну да! В метро знаєш скільки можна заробити? По тищі в день!
- По тисячі? Гривень?
- А тобі мало? Не доларів же. І не євриків, - здвигнув плечима хлопець. - Слухай, ходімо чаю вип’ємо. Ти ж замерзла? Пішли, пішли, обмиємо твій заробіток.
Він перший рушив до МакДональдса, і Галя нерішуче подалася слідом.
- Ну? Давай полтиник! Ти шо, жмот*? - сказав хлопець, коли вони спинилися перед яскраво-червоною стійкою, з-за якої віяло теплом і смачними пахощами.
Дівчинка знехотя дістала з кишені гроші, з-поміж яких він спритно вихопив її коштовну п’ятдесятку і впевнено, як хазяїн, замовив для них обох чай і смажену картоплю. Здачу сховав собі в кишеню, ніби так і належало.
Чай був солодкий і гарячий. Галя аж тепер відчула, як вона промерзла на холодному вітрі. Її руки почервоніли й пощипували, як від зашпорів.
- Кажу тобі: якщо треба грошей, то йди в метро, - повчав Галю хлопчина, хрумтячи картоплею. - Там заробиш найкраще.
- Сам чого не йдеш? - похмуро блимнула очима Галя.
- Я тепер не можу. Мене засікли.
- Засікла поліція?
- Ха! Ну ти й скажеш! Поліція там для блезіра*.
- Для чого-чого? - не зрозуміла Галя.
- Щоб законослухняні громадяни думали, ніби все в порядку! Ясно? Мене засікли Лосеві шестьорки*.
- А хто такий Лось?
- Він кришує тих, хто пасеться в метро. Ну ти й тупа! - розсміявся хлопець, бо Галя дивилась ошелешено, нічого не розуміючи. - Якщо хтось хоче підзаробити в метро, - ну, значить, просити грошей, - має платити Лосеві.
- За що платити? - не могла втямити Галя.
- Повторюю для тупих: Лось - авторитет! І він кришує... Так сказать, покриває тих, хто заробляє в метро, хоч насправді нічого він не помагає. Я йому не платив, і мене той... кароче, погнали. Тепер якщо поткнуся, то надають по рогах. О, а ти чого така зашугана? Не маєш чого боятися. Поки тебе вичислять, купа часу спливе. Ми з Сєрим цілу зиму підживлялися.