- Ага.
Тато обернувся до плити, знову заспівавши про “синє море, тихий край, де забудеш ти одчай”. А Галя, вернувшись у свою кімнату, схилилася над альбомом.
Значить, Алимпій став ченцем. Повірив у диво, якого, може, й не було. А ніжний, вродливий, талановитий хлопчина назавжди розлучився з родиною, звікував вік у самоті, в темній, холодній, тісній печері. Чи, може, в келії, - різниця невелика. От чиє життя - не малина, а суцільна чорна смуга!
Проте щось тут було не так. Дивлячись на Велику Панагію, Галя ніколи не сказала б, що цю ікону, цей майже усміхнений лик малювала нещаслива людина. Навпаки, ікона променилася світлим зачаруванням. У ній таїлася якась загадка! Галя квапливо перегорнула альбом, зупиняючись на репродукціях ікон Богоматері. Здебільшого вони були суворі й сумовиті, і тільки одна - Алимпієва - світилася тихою, але не сумною задумою. Цього Галя не розуміла.
Потім вони вечеряли. Їли майже італійську вермішель-спагеті, щедро приправлену томатом і смаженою куркою. Вона, як завжди, вдалася чудова. Тато розпитував про школу, і хоч сьогодні Галя не мала чим похвалитися, але й засмучуватися не було причини.
А далі вернулася з лікарні мама. Стомлена, знервована, вона знову плакала, і тато туркотів коло неї, мов сивий голуб. Заспокоював, просив не втрачати надії, говорив щось ласкаве, - та що слова, коли потрібні гроші?!
Галя сиділа в своїй кімнаті і снувала плани, мов павук павутину. Вона мусила знайти вихід! Вона, врешті, його знала... Тільки треба було наважитися.
11. КРАХ НАДІЙ
Сьогодні - або ніколи.
Галя зайшла у вагон метро, тримаючи перед грудьми шматок картону. Знала напам’ять, що на ньому написано.
“Люди добрі,
допоможіть моєму братикові Степанові!
На операцію потрібно 30 000 євро.”
У правій руці - картон, у лівій - порожній кульок, що дрібно-дрібно тремтів.
Вона не ставатиме на коліна. Не проситиме жалісним голосом, бо горло їй перехопило - з нього не видавити ні звуку. Опустивши погляд і відчуваючи, як горять щоки, Галя повільно пішла вагоном. Ноги ледве переступали, ніби на них тяжіли гирі.
Огрядна тітонька в жовтих черевиках вкинула в кульок монету.
- Дякую, - ледве пролепетала Галя, не підводячи очей.
Хлопець у білих кросівках дав шелестку гривню. Дівчина на високих підборах висипала жменьку копійок.
- Боже, Боже, яка в людей біда, - журилася за Галиною спиною огрядна тітонька.
“Не слухати!” - звеліла собі Галя. А то, чого доброго, вона ще й розплачеться від жалю до самої себе.
Та в вуха лізли уривки чужих слів. “Вже й дитину заставили. - Куди ті батьки дивляться. - А якщо горе. - Не мають совісті. - Еге, як піде біда за бідою. - Що з такої виросте, якщо змалку привчиться...”
Не слухати! Не слухати!!
У кульку глухо брязкали монети, падали потерті гривні. Часто падали. Еге, з громади по нитці - бідному сорочка, як каже бабуся Віра.
- Дякую. Дуже вам дякую. Дай вам, Боже, здоров’я. Дякую. Щиро дякую.
Тільки на серці - гидко-гидко. Ніби там скрутилася змія і давить його, і ссе з нього теплу Галину кров.
Їй потрібна ця тисяча. Хоча б тисяча. Щоб мама побачила світло в кінці тунелю. Щоб зрозуміла: вони виплутаються. Тоді батьки не продадуть квартиру.
Врешті, Галя не перша. Не перша й не остання. Чомусь пригадалася циганка, яку вона недавно бачила в метро. “Ми люди приєжджиє...”
Але ж Галя не така, вона не обманює. Гроші їм справді дуже-дуже потрібні. Щоб урятувати Степанчика. Хіба можна, щоб миле, хороше хлоп’я на все життя лишилося калічкою? Звісно ні. Тому Галя мусить... просити. І все ж їй гидко и соромно, соромно так, що нема сил підвести очі.
Вона проходила вагон за вагоном.
Поїзд за поїздом.
- Дуже вам дякую. Дуже вам дя... - спіткнулася на півслові.
Такі знайомі черевики. Галя мимоволі підвела погляд. В очах потемніло. Краще б вона вмерла! Щезла, зникла, провалилася! Але вона не вмирала, не щезала й не провалювалася. Вона стояла, заціпенівши, перед Катериною Петрівною.
-Галя? - вражено перепитала вчителька, ніби не вірячи власним очам.
Утекти б! Але ноги приросли на місці.
На них звертали увагу, пасажири навколо повитріщалися, ніби тут якесь кіно.
- Галю, давай вийдемо з вагона, - вчителька підвелася з лавки і перша рушила до дверей, що саме відчинилися на черговій зупинці.
Слухняно, мов безтямне дитя, Галя подалася за Катериною Петрівною. Аж тепер вона помітила, що вчителька не сама. Слідом за ними з вагона вийшла... Сабіна?! Для повного щастя ще й вона. Ну так, на перерві вона хвалилася, що піде з Катериною Петрівною купляти абонементи в басейн для їхнього класу. От, значить, і пішли вони, оце ж і верталися. І треба такого - нарвалися на Галю. Чи то Галя нарвалася на них, жебраючи гроші. Жебраючи.. Бо вона - жебрачка!