Значить, Сабіна не роздзвонила. Дотримала обіцянки, яку дала Катерині Петрівні. Молодець Катерина Петрівна! Золота вона людина. Галя глянула на Сабіну, що сама сиділа за партою. Їхні погляди зустрілися.
- Добрий день, - ніяковіючи, пролепетала Галя.
- Доброго здоров’я, - відповіла Сабіна й раптом запропонувала: - Галю, якщо хочеш, сідай біля мене. Василинки не буде, бо вона захворіла.
Галя слухняно сіла на Василинчине місце. Не посміла вона заперечити, хоча воліла б сісти за свою парту, поряд із Сашком Гнатенком. Краще вже він, ніж Сабіна, яка певно ж почне випитувати, через що та чому Галя пішла жебракувати.
Проте Сабіна не випитувала. Вона мовчки дивилася, як Галя діставала з рюкзака зошит, підручник, ручку, а далі, подумавши, вийняла ще й олівці та лінійку.
- Галю, - врешті тихенько окликнула її. Таки, значить, не втерпіла.
Галя порпалася в рюкзачку, вдаючи, що не почула. Але Сабіна схилилася до неї, ледь не торкаючись лобом.
- Мій тато каже, що твої батьки можуть узяти кредит у банку. Тато порадить їм, як його вигідніше оформити, - майже пошепки повідомила вона і ще тихше додала: - Я розповіла йому тільки про те, що вам украй потрібні гроші.
Галя ошелешено втупилася в однокласницю. В душі їй щось болісно заскімлило. Як усе просто! Кредит. У банку. Ось і вихід із їхньої скрути. А вона, дурепа...
- Багато людей користуються кредитом. Твої батьки поступово його виплатять, - неправильно зрозуміла її мовчання Сабіна. - Це зовсім не страшно.
- Д-дякую, - насилу видавила з себе Галя.
- Нема за що.
Сабіна замовкла, хоч мовчати їй явно не хотілося.
- Ти дуже любиш свого братика, - обізвалася вона через хвилинку. - Добре мати братика, правда?
- З ним багато клопоту, - знизала плечима Галя.
- З Готфреєм-Ненсом теж.
Готфрей-Ненс - то Сабінин кіт, про нього знали всі у класі. Красень-кіт, перська шиншила, неймовірно пухнастий, неймовірно розумний, досконало чистої породи, у нього медалі ледь не з кожної виставки.
- Степанчик часто робить шкоду.
- Готфрей-Ненс також. Але ж це не те саме.
- Не те, - погодилася Галя. - Раніше я заздрила дівчаткам, у яких немає менших братиків. Думала, що їм краще. Стаканчика треба глядіти, з ним треба гуляти, йому треба читати казки - уявляєш, двадцятий раз читати про котика й півника?
Галі згадалося, як братик слухав, коли вона читала: не зводив з неї круглих, мов ґудзики, синіх оченят, радісно повторював за нею, не вимовляючи “р”, ще й у долоньки сплескував: “Цок! Та в лобок! Та в писану толбу!”
- Тепер я б читала йому хоч і всоте, - додала вона, зітхнувши.
- Ти його дуже любиш, - повторила Сабіна. - А в мене ні сестри, ні брата. Тільки кіт. Але ж воно не те.
Продзвенів дзвоник, почався урок, проте Галя знову дивилася на дошку, як баран на нові ворота. Дивилася й не бачила, що там писала вчителька. Думала геть про інше. Про... Сабіну. Ти бач, як буває? Таж Сабіна - найкрутіша в класі дівчинка, яка всіма верховодить, їй хіба лиш пташиного молока бракувало. Не цукерок з такою назвою, бо цукерки для неї - не проблема. А виявляється, що в сіренької, як горобчик, Галі було те, чого не мала Сабіна. Братик! Кумедний, незграбний, як ведмежа, шкодливий і такий безмежно любий, що серце щеміло від ніжності.
- А зараз, діти, - голос Катерини Петрівни досяг найвищих нот, - ми напишемо невеличку самостійну роботу. Складіть текст з однорідними членами речення. Галю Супрун, це й тебе стосується.
Галя спробувала прогнати сторонні думки.
Отже, текст. Однорідні члени речення. Але братик не йшов їй з гадки, тож вона написала таке:
“Тато, мама, я і Степан відпочивали на Десні. Десна швидка і глибока. Ми гралися, купалися, бігали, пустували. Мама варила на вогнищі чай і козацький куліш.”
Здавши зошит, Галя вийшла в коридор. і знову поруч з нею опинилася Сабіна. Здавалося, що вона придивлялася до Галі, мов до дивної цікавинки. Дівчатка підійшли до вікна, за яким хмарилося, супилося темно-сіре небо - надворі знову плющав дощ. Цього року не весна, а суцільна мокротеча.
- Ти написала гарні речення. Тобі подобається відпочивати на Десні? - спитала Сабіна, ніби знічев’я.
- Так. Ми знаємо хороше місце, - відповіла Галя. - Автобусом добираємося до Рудні - це таке село над Десною. Тоді трошки пройти, і можна розкладати намет.
- І що ви там робите?
Галя здивовано глянула на Сабіну.
- Нічого не робимо. Тобто кожен робить, що хоче. Ну, треба хмиз на вогнище назбирати, але це вже коли варимо вечерю. А до того - хоч на голові ходи. Тато читає книжки, мама засмагає, а ми зі Стаканчиком бігаємо й верещимо, як недорізані. Або вимащуємося мулом, як чорти, по самі очі, а тоді мокнемо в річці, поки не відмиємося.