Нині справді день дивовиж! Ще й отака новина про Гнатенка. Галя не знала, приємна вона їй чи ні, бо Сашко - бешкетник і баламут, яких мало. Але, якщо подумати, він не безнадійний, а може, навіть непоганий хлопець. Галя йому подобається... Бо він ще не знає, що вона жебракувала в метро.
Від згадки про вчорашнє дівчинку пройняло холодом. Проте десь глибоко-глибоко, на самому денці душі жевріло сподівання: може, не все втрачено? Бо ж Катерина Петрівна - золота людина, бо й Сабіна - хороша, щира дівчинка. Вони не відвернулися від Галі. То, може, в неї ще все буде добре?
13. ПІДСЛУХАНА РОЗМОВА
За всіма своїми клопотами та хвилюваннями Галя давненько не провідувала Степанчика, тож після уроків вибралася до нього. Несла йому гостинець: саморобку барвистого автобуса. Малий любив такі забавки. Галя завбачливо прихопила клей та ножиці, щоб разом зі Степанчиком вирізати і склеїти іграшку.
Проте забава не вдалася. Степанчик був не в настрої.
- Ось тобі булочка з вишнями, ось яблучко. Червоне, рум’яненьке. Степанчик з’їсть його і також стане рум’яним, дужим... - припадала Галя коло братика.
- Не хоцу лябука, дай булку!
Він розламав булочку навпіл і виїв солодку начинку, накришивши на ліжку й на підлозі.
- Хоцу додому! - заявив він, упоравшись.
Ой-йой, перебування в лікарні не пішло йому на користь. Він і був поросям, а тепер зробився ще й неабияким вередою.
- Степанчику, в тебе ніжка болить, на ніжці буба! Почекай, лікарі її вилікують, щоб Степанчик міг бігати, - якомога ласкавіше почала вмовляти його Галя.
- Не хоцу лікувати! Забели мене! - перебив її малий. Його губки зломилися, а сині оченята наповнилися сердитими сльозами.
Ну, все. Коли Степанчик загадав додому, його не вмовиш і не вблагаєш. “Хоцу” - і край! Галя щось йому говорила, пробувала почати гру, але марно. Роззявивши замурзаний вишнями рот, він перейшов з плачу на рев.
- Чекай, чекай, Степанчику! Давай ми зробимо машину. Додому треба на чомусь їхати? Машина Степанчика відвезе. От ми зараз її виріжемо...
Рев припинився. Степанчик засопів, спостерігаючи, як Галя розгортала саморобку, як вирізувала деталі. На оченятах ще блищали сльози, мов роса на волошках.
- Диви, який гарний автобус вийшов! - примовляла Галя, доклеюючи фари. - Він не простий, а чарівний. Він відвезе Степанчика, куди Степанчик захоче. Але треба, щоб висох клей. Ми поставимо наш автобусик ось тут на тумбочку, коло Степанчика. Поки що не чіпай його.
Хлоп’я заспокоїлося й лиш водило очима за Галиними руками.
- Автобус відвезе мене? - з надією перепитав малий.
- Так.
- А цого се не везе?
- Бо ще не висох. Як тільки висохне, відразу й відвезе. Мусиш трошки почекати.
Поки чекатиме, він забудеться, а далі засне, от і буде на сьогодні спокій. Галя зібрала з тумбочки обрізки картону та паперу й подалася в туалет, щоб вимити від клею руки.
- Негарно малих дурити, - зачепив її Степанчиковий сусід по палаті - веснянкуватий хлопчина, що лежав після операції на апендицит.
Дівчинка благально глянула на нього. Негарно, справді. А хіба краще, щоб Степанчик ревів, як сирена?
У туалеті Галя довго-довго мила руки, ще довше сушила їх. Тоді підійшла до вікна. Як вона втомилася! Не від роботи, а від братикових плачів. Вона вже не знала, що придумати, аби забавити малого.
У туалет зайшов ще хтось, зашуміла вода, що наливалася в відро.
- Валентино Петрівно, приберіть, будь ласка, у шостій палаті, там насмітив наш малий пацієнт, - впізнала Галя голос Степанчикової лікарки Ольги Миколаївни. Валентина Петрівна, або тьотя Валя, - то санітарка, огрядна й ледача, що ходила перевальцем, як качка, і завжди сердилася. Мабуть, вона знову сваритиметься, бо шоста палата - Степанчикова, і насмітив таки він, розкришивши булку.
- Ой, Ольго Миколаївно! - невдоволено сказала тьотя Валя. - Вже б виписували того Супруна малого додому, чи що. З таким діагнозом не виліковуються. Відколи я тут працюю, не було випадку, щоб когось вилікували. То нащо його тримаєте? Малий вередує, та плаче, та розкидає. І Німеччина йому не поможе, тільки дарма батьки потратяться. Вивалять купу грошей на дорогу, на операцію. Таж німці - не Господь Бог, а такі ж лікарі, як і наші.
Ольга Миколаївна щось заперечила але плюскіт води заглушив її слова.
- Та не поможе воно! - повторила тьотя Валя. - Що, німці вставлять йому новий суглоб? Не розумію, чого ви не скажете правди його батькам.
- Шанси, звичайно, мізерні, - відказала лікарка.
Що вона говорила далі, Галя вже не чула, бо обидві жінки вийшли в коридор.
Але й почутого було задосить. Операція навряд чи поможе! Галя стояла, мов облита холодною водою. Батьки візьмуть кредит, на багато років влізуть у щомісячні виплати, а воно - даремно! Може, сказати їм, щоб не брали? Що шансів майже немає