Галя витерла долонею чоло. А як же братик? Невже він залишиться калічкою? Коли підросте, ходитиме на милицях (бо тепер ще не зуміє, він же малий і незграбний, як галушка), їздитиме в інвалідному візку... Її любий вередливий братик, миле синьооке хлоп’я з білявою голівкою... Ні-і-і, Галя не зможе дивитися на його каліцтво. Шанси все-таки є, хоча б мізерні. Тому вона нічого не розповість батькам. Хай вірять в успіх, хай беруть кредит, хай навіть продадуть квартиру, але везуть Степанчика в Німеччину.
Цікаво, чи візьмуть з собою Галю? Тоді б вона побачила світ! Може, й море побачила б. У Німеччині воно є, Галя перевірила по карті. Воно на півночі, тому, напевно, холодне. Але Галя не боїться холоду, вона все одно скупалася б. Галя побачила б німецькі міста з височенними церквами, досконало впорядковані дороги, ресторани, готелі. Вона казала б німцям: “Guten Tag”*! Так німці вітаються, її навчив Сашко Гнатенко.
О, Господи! Про що вона думає? Біди, як води, а вона - про мандри!
Не обманюй себе. Нікуди тебе не візьмуть. Залишать з бабусею Вірою. І Галя навіть не образиться. Головне - щоб рятували Степанчика, навіть якщо то й не поможе. Принаймні вони знатимуть, що не втратили жодного шансу.
Галя витерла вологі щоки. Вмилася, глянула в дзеркало. Очі почервоніли, але Степанчик ще не вмів помічати таких дрібниць.
Вернулася в палату. Братик совав по тумбочці щойно склеєний автобус і старанно гудів замість мотора. Галине серце защеміло від любові й жалю. Гак, вона правильно вирішила: вона не розповість батькам про ненароком підслухану розмову. Хай рятують братика, як можуть.
Вдома на Галю чекали її улюблені вареники з сиром. Але сьогодні навіть вони не смакували.
- Що з тобою, доню? Чому не їси? Часом не захворіла? - занепокоїлася мама.
- Ні, все в порядку, - Галя спробувала всміхнутися.
- Але ж ти плакала! Щось негаразд у школі?
- Та ні, все добре.
- Я ж бачу. Може, через Степанчика? Знову просився додому?
- Просився, - призналася Галя.
- Бідолашна дитина, - схлипнула мама. - Скоріш уже їхали б у ту Німеччину!
Галя відвела очі.
Задля маминого спокою вона напхалася варениками, потім помила посуд і з полегшенням зітхнула, опинившись у своїй кімнаті.
У неї боліла душа. Тепер Галя знала, як вона болить: це коли гірко-прегірко, аж білий світ немилий. Напевно, у Галі також та... як її... депресія.
Правду казав емо: життя нікчемне. А Галя вже було повірила в щастя. Марно повірила! Намагалася помічати хороше, бо так радив Ангел Золоте Волосся. Ет! Наговорив їй казна-чого та й більше не з’являється. Може, він справді тільки привидівся, як вважала мама.
- Сердишся на мене? - почула вона позад себе знайомий голос.
Галя різко обернулася. Ангел стояв біля книжкової шафи і приязно усміхався.
14. НОВА МАНДРІВКА
Від несподіванки Галя зніяковіла. Ангел, звичайно, прочитав її думки, а вони ж були злі та похмурі.
- Ні, я не серджуся, хіба що, може, трошки... Просто мені прикро, - стала виправдовуватися вона, а тоді згадала, що навіть не привіталася, тому не в лад додала: - Добрий день!
- День справді добрий. І гарний, - зауважив ангел, підходячи до вікна. - Глянь-но: вулиця схожа на срібну річку.
Дівчинка й собі підступила ближче і з-за ангельського плеча виглянула надвір. Вулиця блищала, залита дощовою водою. Дерева вздовж неї якось відразу зазеленіли, яскравішою зробилася трава на газонах, серед яких жовтіли розквітлі кущі форзиції. Місто знову ставало барвистим, мовби цей затяжний дощ змивав з нього зимову сірість. Дивно: сльота, негода, а все одно гарно, якщо придивишся.
- І правда... Жити б та радіти, - тихенько зітхнула Галя.
- Справді? Можна радіти? - немов аж здивувався ангел. - А як бути з іменем? Воно в тебе старомодне, ще й у піснях співають усе про Галю та й про Галю...
- То не біда. Може, навіть гарно що воно в піснях, - засоромилася дівчинка, згадавши Сашка Гнатенка.
- І за кордон ти не поїдеш. А тобі ж хочеться в Італію, дарма що там їдять чорний рис з каракатицями.
- Може, поїду, коли виросту... То теж не біда. Без Італії можна прожити. Аби лиш Степанчик не лишився калічкою!
Ангел задумано схилив голову, і кучері розсипалися по його плечах. Сьогодні вони відсвічували сріблом, напевно, від срібного дощу за вікном.
- Навіщо в світі стільки горя? Чому люди страждають? - з болем допитувалась Галя.