- Ти питаєш, навіщо страждання? Часом воно приходить, як лікар до хворого. Або як учитель. От і ти багато чого навчилася.
- Але ж це неправильно! - аж вигукнула Галя. - Неправильно вчитися страждаючи. Людина народжена для щастя, як пташка для польоту, - нагадала вона слова хлопця з Поштової площі.
- Так. Але й літати треба вміти.
- Хіба не можна навчатися по-іншому?
- Іноді варто скуштувати гіркого, щоб цінувати солодке.
- Може, мені й треба було скуштувати. Я багато зрозуміла. А Степанчик? Він малий і дурненький.
- Ми всі пов’язані, як кільця в ланцюзі.
- Скажіть, будь ласка, - Галя наважилася спитати напряму: - Степанчик одужає?
- Ти ж знаєш: шанси є.
- Так, мізерні. А ви... не допоможете?
Дивилася на ангела затуманеними очима, бо раптом знову набігли сльози.
- Це можеш і ти. -
- Я? Чим же?
- Своєю любов’ю.
Галя здивовано замовкла. Вона любила братика. Сердилася на нього, бо він добряче дошкуляв, але все одно любила. Тільки чим то поможе, якщо в нього поламана ніжка?
- Не журися. Найгірше діло - журитися наперед, - сказав ангел, підвівшись. - Мені треба ще раз вернутися в минуле. Помандруєш зі мною? Ти ж хотіла дізнатися про долю Алимпія. От і подивишся, чи стало його життя суцільною чорною смугою.
Він простяг Галі руку, і дівчинка подала свою.
Як і минулого разу, нею злегка хитнуло, і...
***
Це було те ж саме місце на кручі над Дніпром, проте воно змінилося майже невпізнанно. Успенський собор давно добудували. По обидва боки від нього стояли акуратні побілені будинки, перед ними тягнулися обгороджені низеньким тином квітнички, в яких цвіли барвисті мальви. Монастирський двір оточили високі міцні стіни з мурованою брамою, над якою теж здіймалася церковка, невеличка, з кам’яними східцями з правого боку. То ж Троїцька надбрамна церква! - впізнала її Галя, бо під час екскурсії в Лавру їх водили в церкву над брамою і розказували про неї різні цікавинки. Неподалік від брами з’явилася ще одна церква, дерев’яна, з образом святого Миколая над низенькими дверима. Напевно, після попередніх Галиних одвідин спливло немало часу, якщо встигли стільки набудувати.
З собору виходили люди. Переступивши поріг, вони оберталися до церкви, хрестилися і кланялися, низько, до самої землі. Біля входу стояли жебраки та каліки в постолах і сірому лахмітті. Глянувши на них, Галя почервоніла. Крихітна бабусечка, за спідницю якої трималися двоє онучат, роздавала жебракам милостиню, а далі, взявши малих за руки, стала щось оповідати їм ласкавим вуркітливим голосом.
- От мурують благословенні брати цю церкву, - почула Галя, коли бабуся з онуками підійшла ближче, - і що за день змурують, те вночі ввійде в землю. Брати мурують і мурують, аж от одної ночі приснилася їм Божа Матінка та й говорить: "Більше не муруйте, бо вже ви збудували таку церкву, що подібної нема на всій земній півночі! Засклеплюйте верх та й ставте хрест святий!
Онучата зачаровано слухали, Галя й собі заслухалася. А бабуся оповідала, як церква вийшла з землі і постала готова, як Божа Мати давала братам нагороду: одинадцять братів попросили, щоб їх поховали в святих печерах, а дванадцятий брат узяв золото і подався в мандри. Але ніщо його не тішило, ніщо не радувало, бо душа його звикла линути до Бога і не прихилялася ні до чого земного. Вернувся дванадцятий брат у Печерський монастир, а брати його вже спочили вічним сном.
“Отже, будівничі померли,” - відмітила подумки Галя.
- Подивився найменший брат, що біля братів нема для нього місця, сяк-так притулився скраєчку, одна нога вмістилася, а другу зігнув у коліні і так почив у Бозі. Так вони й лежать, усі дванадцять. Ходімо, дітоньки, поклонитися їм і всім угодникам печерським: цілителеві Агапітові, Григорієві-Чудотворцеві, мученикові Євстратієві, котрого нечестиві половці розіп’яли на хресті на самий Великдень...
Бабуся з онуками подибала униз до печер, і Галя провела її поглядом. Двоє ченців, що вийшли з людьми із собору, й собі подивилися услід їй.
- Бач, про наших будівничих уже розказують легенди, - мовив худорлявий низенький чернець до другого, високого.
- Авжеж чую... Пора й мені відходити в легенду, - відповів другий начебто жартома.
Здається, він був хворий: обличчя мав бліде, аж восково-жовте, очі позападали під тонкими рівними бровами.
- Рано тобі відходити, отче Алимпію. Ще багато ікон сотвориш.
“Алимпій?” - уп’ялася Галя очима у високого ченця. Невже це той підліток, якого вона бачила минулого разу? А таки він, без сумніву, Галя впізнала його голос, риси його обличчя. То ось яким він став! З бородою, як і всі ченці, вродливий і ще не старий.