- Чи так я роблю? - спитав він замість відповіді, легкими лініями накидаючи контур Божої Матері.
- Авжеж... Саме так я хотів писати образ, - Алимпій дивився на роботу ангела, мов зачарований. Його очі сяяли неприхованим захопленням.
Ангел брав фарби, змішував їх і клав на дошку точні мазки. Під його рукою поставало вродливе, кругловиде жіноче обличчя (“Ой ні, лик!” подумки виправила себе Галя).
- Очі будуть горіхово-карі, сповнені покори й ніжності, - коментував роботу ангел.
- Цього я й хотів. Жіноча ніжність і тиха, лагідна покора, - прошепотів Алимпій.
- На щоках рум’янці, бо це свіжа, молода Діва. Брови як шнурочки. Ніс тонкий, рівний. На грудях зобразимо мудре Дитя, - ангел широкою жовтою смугою окреслив коло й намалював у ньому малого Ісусика. - Тепер одяг. Червонясто-коричневе покривало з золотистими складками і темно-синя сукня. Вбрання не надто яскраве, щоб не затьмарювало лику.
Він брав фарби то з одного, то з іншого горщечка і проводив світлі й темні лінії складок. Край покривала облямував червоною стрічкою, рукава розцяткував вишивкою перлами. Насамкінець у кругах-медальйонах праворуч і ліворуч від Богородиці зобразив двох ангелів, одного в червоному плащі, другого в темно-синьому.
Це була якраз та Панагія, котру Галя знала зі свого альбому.
- Таку Панагію я й уявляв собі, - заворожено видихнув Алимпій.
- Я й малював її з твоєї уяви. І з твоєю майстерністю, - сказав ангел, накладаючи останні мазки. Вони надали іконі м’якого сяяння, що мовби променилося з лику і з розкритих долонь Діви Марії.
Чернець і ангел ще щось говорили про тонкощі іконопису, але Галя вже в те не вникала. Вона не могла відвести очей від Алимпія. Художник ожив і немов посвіжішав, з його обличчя зійшла жовтизна, і воно стало вродливим і натхненним.
- Тепер я щасливий! - зворушено мовив він, підійшовши до готової ікони й розглядаючи її радісним, залюбленим поглядом.
Галя здивовано здвигнула плечима. Що вона чує! Алимпій - щасливий? Хворий, передчасно постарілий, виснажений недоїданням і надмірною працею. Що він знав, крім роботи й молитви?
- Ти мені не віриш, дівчинко з майбутнього? Ти, що так влучно поціляєш грудками землі? - почула вона тихий, з доброю усмішкою, голос Алимпія.
Він її бачив! І навіть здогадався про грудку...
- Я щасливий, бо здобув те, чого найдужче прагнув. Малим я мріяв малювати - і малював усе життя. Багато ікон створив. Малював, коли мені їх замовляли, а коли ніхто не замовляв, позичав золото, купляв за нього фарби й паволоки і все одно малював, не марнував часу. Потім для ікони знаходився купець, і я повертав борг. Навіть цей мій задум не пропав, - Алимпій показав рукою на Панагію, що вилискувала свіжими фарбами. - Здається, я здужаю намалювати ще одну ікону... - художник підійшов до столика і, понишпоривши під ним, витяг невеличку заґрунтовану дошку, - …і буде то Ангел із Золотим Волоссям!
Проте Галя вже летіла через час і простір, вертаючись додому.
16. ПЕНЗЛИК ВІД ВОХРИ
- Значить Алимпій став знаменитим, славетним художником! – сказала Галя, опинившись у своїй кімнаті.
- Так, він прожив яскраве і щасливе, хоч і недовге життя, - підтвердив Ангел Золоте Волосся.
Галя мовчки хитнула головою. Виходить Алимпій знайшов своє щастя, хоч і постригся в ченці. Точніше, тому й знайшов, що постригся – іншого шляху до мрії в нього не було. А який її шлях? У чому її щастя? Тепер для неї найголовніше, щоб одужав братик.
- Не впадай у відчай, - знову нагадав дівчинці ангел. - Завтра Степанчикову ніжку оглядатиме професор. Ану ж виявиться, що шанси на одужання не такі вже й нікчемні: - він усміхнувся своєю чудовою усмішкою, від якої в Галі теплішало на душі. - Проте нам пора прощатися.
- Але ж ми ще побачимося? - дівчинка підвела на ангела сповнений надії погляд. - Ой... Ви взяли з собою Алимпієвий пензлик!
Ангел підняв правицю, в якій справді тримав умочений у вохру пензлик, яким він малював Велику Панагію.
- Ти диви. Забув залишити! - здивувався він. - Доведеться знову вертатися в минуле!
Ангел підвівся, і Галя збагнула, що зараз він зникне, скоріш за все назавжди.
- Ви ще колись прилетите? Тобто... ой, вибачте,-з’явитеся? Ми ще побачимося? - запитала вона.
- Я ж весь час тебе бачу, - м’яко відповів їй ангел.
- А як? Як мені?..
- Ти також знаєш, де мене побачити.
Він стояв проти вікна, мов у великій світлій рамі. Його темно-карі очі дивилися з ласкавою любов’ю, волосся сріблясто світилося, і раптом - сяйнуло, мов сонце, мов щире золото!