- Ангел Золоте Волосся! - зачаровано окликнула Галя, проте в кімнаті вже нікого не було.
Тільки дощ мерехтів за вікном. Дрібен дощик, з якого почнеться справжня, тепла й квітуча весна.
***
І весна почалася наступного ж дня: небо височіло бездонно-блакитне і ясне-яснесеньке, без жодної хмарки; сонце сліпило, а горобці, ошалілі від радості, щебетали, аж виляски котилися між будинками.
Тільки Галя була невесела. Вона йшла вулицею, відмічаючи подумки, як навколо повесніло: он верба вже цілком зелена, жовті нарциси випустили пуп’янки, он абрикос - коли він устиг? - вкрився цвітом, розливає довкола пахощі і зосереджене бджолине гудіння.
Що ближче до лікарні, то Галині ноги ступали повільніше. Проте лікарня невідворотно насувалася на дівчинку - ось вхідні двері, далі порожній коридор, у якому Галині кроки відлунювали, мов удари молотка. Тук, тук, тук! Професор уже мав оглянути Степанчика, а Галя ж боялася почути його висновок. Що то буде, коли мама дізнається правду! Шкільний рюкзачок у Галиній руці важко бемкався об коліно. Тук, тук!
Ось і двері Степанчикової палати.
Набравшись рішучості, Галя відчинила їх і стала на порозі. Перше, що побачила - заплакані мамині очі. Радісні, хоч і заплакані. Мама вела палатою Степанчика, який... ступав! Без апарата! Ступав помаленьку, але було видно, що охоче побіг би, якби не стримували мамині руки.
Невже?! Все добре? Галя мовчки стояла й дивилася, слова застрягли їй у горлі лоскотливим давучим клубком, серце стислося від зворушення і щемкої любові до цього смішного, незграбного, збитошного братика, який стільки натерпівся. А він уже помітив Галю і чеберяв до неї, простягаючи руки.
- Дай книску! - вчепився він у Галин рюкзачок.
Ну, все! Капець її підручникам, і зошитам заодно. За час хвороби Степанчик прекрасно засвоїв, хто в сім’ї повелитель.
- Книску давай!
Галя поспішно вийняла запасний чистий зошит і коробку з фломастерами, які Степанчик схопив, як мисливець здобич.
- Уявляєш, Галю, професор подивився, обмацав ніжку і каже: “Колеги, тут усе в порядку. Не потрібна ніяка операція,” - розповідала мама, і радісні сльози знов покотилися по її щоках. Вона витерла їх і вела далі: - Ти можеш собі уявити щось подібне? Що то значить - професор! Тато уже все знає. Він побіг на роботу. Обережно, Степанчику, не спіши, тримайся за руку! Бідна дитина майже розучилася ходити.
- Та це чудово! - до Галі нарешті вернувся дар мови. - Тобто чудово, що не треба операції.
Степанчик намотував кола по палаті, смішно закидаючи звільненою з апарата ніжкою. На ніжці темніли червонясто-коричневі плями.
- Не лякайся, то йод, - перехопила мама Галин погляд. - Напевно, медсестра перестаралася.
- Йод? - перепитала дівчинка.
- Та начебто. Бо що інше могло б бути?
“Вохра,” - подумала Галя. Виразно, мов наяву, згадала вчорашні відвідини ангела. “Мені треба вернутися в минуле,” - так пояснив він свою появу в її кімнаті. Згадалися слова ченця з князівського роду - Миколи Святоші, чи як його, - що Алимпієві фарби лікували рани й виразки. І пензлик від вохри в руці ангела. Так ось навіщо він був потрібен! А Галя не здогадалася.
- Чудо! Сталося чудо, - прошепотіла вона.
- Ага, це чудо, що все гарно завершилося, - тішилася мама. - Професор вважає, що влітку нам можна поїхати на море, він навіть радить поїхати, щоб оздоровити дитину. Тому ми, напевно, виберемося в Одесу або в Крим. Буде трохи сутужно з грошима, але ж треба, щоб Степанчик зміцнів і загартувався.
Галя стояла, спершись об одвірок, і тихо всміхалася. Життя знову було прекрасне, що б там хто не казав. Вона закінчить четвертий клас, - нормально закінчить, з посередніми оцінками, але ніхто й не вимагає, щоб вона була відмінниця. Попереду чекає чудове літо. Галя нарешті побачить море, але й без моря буде незле. До літа Степанчик остаточно одужає, отже, знову будуть мандрівки на Десну, нічні багаття до зірок, Галя зі Степанчиком купатимуться донесхочу; гратимуться, пустуватимуть, Степанчик тупотітиме босоніж по траві, весело бігатиме здоровими ніжками, - не калічка, не хворий, то чого ще хотіти?
Вона шкодувала тільки про одне: що не можна розповісти мамі про Ангела Золоте Волосся.
Галя пригадала собі його очі, добрий, ласкавий погляд, його задумливе обличчя, обрамлене кучерями, що сяяли на тлі вчорашнього дощу.
“Дякую! - звернулася вона до ангела. - Прочитай мою подяку. Ти ж знаєш мої думки.”
ПРИМІТКИ
Ріальто - найвідоміший міст у Венеції.
Prego - прошу (італійською).