— У мене таке передчуття, наче ви мене розшукували, щоб поговорити зі мною, — сказав Роберт Уейд. — Викладайте, в чім річ.
Він був у доброму настрої і зовсім не здивувався появі Чеда.
— Ви, я бачу, збираєтеся втекти від своєї улюбленої сестриці, втекти надовго? Що ж, я вас цілком розумію, — Чед наслідував жартівливі інтонації Уейда.
— Нічогісінько ви не розумієте, — заперечив Роберт з таким виглядом, ніби в нього болять зуби. — Якби ви познайомилися з моєю сестрицею і її чоловіком трохи ближче, то у вас, як і в мене, було б єдине бажання: назад у в'язницю, тільки метрові мури можуть відгородити вас од таких родичів.
Уейд, не соромлячись, — він, очевидно, підозрював, що Чед поінформований про його славне життя, — заявив, що два роки в'язниці за спробу викрасти сережки — абсолютно справедлива кара, бо він припустився при цьому такого промаху, на який не мав ніякого права.
Звалив до одної купи професіональні інтереси й особисті, якщо можна так висловитися. Справа в тому, — що дама була не тільки п'яна — а такі жінки, коли вони ще не втратили розуму і лише перебороли природну сором'язливість, притягують мене більше, — вона була ще й справжньою леді, серце якої належало мені. Ви розумієте, що я маю на увазі?
Чед ствердно кивнув.
— А як вам сиділося у в'язниці, не дуже кепсько? — щиро поцікавився він.
— Ні, я б цього не сказав, — почав Уейд. — Ви знаєте, мене призначили там помічником бібліотекаря, і я одержав чудову нагоду грунтовно займатися самоосвітою, надто вивчати історію Англії дев'ятнадцятого — початку двадцятого сторіччя. Таке удосконалення знань вкрай необхідне у нашій професії.
— Необхідне? Як це розуміти? — Чед подивився на нього здивовано.
— Зараз поясню. Бачите, коли наша славна імперія перестала бути імперією, а з колоній почали повертатися додому колишні генерали й чиновники, то одразу ж виникла необхідність навчитися вести з ними розмову…. З генералами найкраще теревенити про виграні війни. Починаєш підхвалювати його, лоскочеш йому ідіотську пиху, а потім — ще до того, як він встигне отямитися, — позбавляєш багатого бевзя надто тяжкого гаманця.
— У мене до вас ще одне невеличке запитання, — перебив його Чед. — Скажіть, адже це ви — тільки дивіться мені в очі, — це ви довели Касл-Хоум до такого стану, наче там носороги у волейбол грали?
— Я зробив не тільки це! — Уейд знову перехилив чарку і навіть пустив сльозу від розчуленості. — Мотор з вашого човна теж зняв я, і зараз він лежить десь на дні моря.
— Так, чудову ніч довелося мені провести на острові! Приємне товариство, навколо — ні душі. Я ніколи цього не забуду, друже, — запевнив його Чед. — Може, людина з бритвою в руці, людина, яка постинала голови з моїх ангелів, — це теж ви?
— Звичайно, — з гордістю зізнався Уейд. — Але бритва існує тільки у вашій фантазії, я користувався виключно інструментом, що складається з ножа, ложки й виделки. — Він зробив коротку паузу. — А тепер, з вашого дозволу, запитаю я. Скажіть, чи не вам я повинен дякувати на оцю ґулю? — Він нагнув голову й постукав пальцем по потилиці.
— Ви маєте на увазі пастку, яку я поставив у підвалі?
— Я так і думав… Але я не образився, ви були, так би мовити, нічним сторожем, що охороняв самого себе. — Реплікам Уейда не бракувало дотепності.
— А що ви скажете про каністру з гасом?
— Вона вже була в підвалі, коли я вперше спустився туди. Я не звик спалювати своїх жертв живцем. Я вважаю це звірством…
— А історія з вершками? — доскіпувався й далі Чед.
— Ви маєте на увазі отруту? — голос Уейда затремтів од сміху.
— Проносне, — сухо уточнив Чед. — Але у великих дозах воно може діяти, як отрута.
Уейд підняв руку.
— Клянусь, що не мав до цього ніякого стосунку, — а що не було біблії, він підвів очі до неба або, точніше, до прокуреної стелі пивнички.
— А хто ж до цього причетний? Може, ваша улюблена сестриця?
— Ви маєте на увазі цю стару козу, вічно набурмосену святенницю, цю ходячу подушку для голок? — Уейд вимовив ці слова з такою ненавистю, що засумніватися в їхній нещирості було просто неможливо. Він цілу хвилину жадібно ковтав повітря, перш ніж знову повернувся до душевної рівноваги. Потім сказав: — Друже, цілком можливо, що це справа її рук. Це така підступна особа, що я із задоволенням вручив би орден тому, хто спровадив би її на той світ.
— Я хотів би поставити ще одне важливе запитання, дуже важливе. Мова піде про людське життя, яке для вас, я гадаю, священне.
— Так, людське життя для мене священне, людина живе тільки раз.
— Хто вбив у Касл-Хоумі жінку і забрав труп?
Уейд миттю став таким тверезим, немовби весь цей час пив тільки содову воду, а не перехилив сім-вісім чарок віскі.
— Яку жінку?
Чед розповів про те, що сталося.
Очі Роберта Уейда примружились, підборіддя видалося вперед.
— До цієї хвилини я нічогісінько про вбивство не знав, — промовив, ледь ворушачи губами, Уейд. — Але деякі думки з цього приводу у мене є…
— Які саме? — поквапився Чед.
— Цього я вам не можу сказати. Скажу лише: якщо моє припущення справдиться хоча б частково, декому доведеться відповідати серйозно.
— Ви гадаєте, ваші родичі причетні до цього вбивства?
— Від них можна всього чекати, — відповів Уейд. — У них навіть вистачить нахабства звинуватити у вбивстві мене. Вам обов'язково слід передати нашу бесіду інспекторові?
— Джордж Абернаті — мій близький друг, і якщо я йому про що-небудь розповім, то можете бути певні, він сприйме все так, як і я. Інакше кажучи, можете не турбуватися — труп незнайомки не шукатимуть у вашій валізі. Але щоб поставити всі крапки над «і», я хотів би одержати від вас ще одне пояснення, яке розвіє мої останні сумніви.
— Мабуть, ви хочете дізнатися, що я шукав у Касл-Хоумі? — Уейд вцілив у «десятку». Саме про це хотів дізнатися Чед. — Гаразд, я скажу вам. Я перерив увесь будинок, шукаючи бляшану скриньку.
— Що ж у ній зберігається?
— Цього я не знаю. Якісь документи, що компрометують мого шуряка й людей, зв'язаних з ним.
— Добре, я вам вірю. Може, ще по чарчині?
— По останній. Мені зараз їхати, а я не хотів би позбутися шоферських прав, — при моїй професії це може вилізти мені боком.
— Навіщо вам права, якщо ви їдете автобусом?
— Хто вам сказав, що я збираюся їхати автобусом? — на обличчі Уейда застигла усмішка, його злість ніби випарувалася. — Я хотів би дати вам добру пораду. Ви, мабуть, теж спробуєте відшукати скриньку з документами. Це буде марна праця. Ви не знайдете її, коли наміть розпиляєте будинок на дрібненькі шматочки. В Касл-Хоумі скриньки нема, це абсолютно точно, її не може там бути, бо я знайшов би її, — сказав Уейд. А потім додав повчально: — В нашій професії, так, як і у всякій іншій, немало і халтурників, і знавців, і майстрів вищого класу, «зірок» першої величини. І я, дарма що скромний, хотів би заявити вам категорично, що належу саме до «зірок». І справа тут не в п'ятнадцятирічній практиці, не в сотні готелів, де мені довелося побувати, а в природжених здібностях. Це шосте почуття, щось трансцендентальне. І якщо вже в якійсь кімнаті чи в якомусь будинку я нічого не знайшов, то, запевняю вас, справжній ясновидець теж піде звідти з порожніми руками. Хтось забрав скриньку з Касл-Хоума — це так само точно, як і те, що «Великий Бен» все ще височить на березі Темзи.
— У вашій особі країна втратила справжнього поета, — захоплено зауважив Чед.
— Не поспішайте з висновками, — Уейд сковзнув з табуретки. — Адже в будь-який момент може статися — в житті всяк буває, — що я потраплю в лабети юстиції, цієї продажної дівки, і ось тоді — справа вже вирішена — я почну писати мемуари, ось тоді в мені прокинеться справжній художник. І людство дізнається, що все своє життя я тільки те й робив, що збирав матеріал для небувалої книги…