— На якій вона віллі? — поцікавився чоловік.
— Там, де, за переказами, у саду живуть привиди. Сан- Джироламо. Тепер у дівчини є свій власний привид — її обгорілий пацієнт. Від вогню в нього не залишилося ані обличчя, ані нервів. Можна провести палаючим сірником у нього під носом і не побачити жодної реакції. Його лице заснуло назавжди.
— Хто він?
— Його імені так і не вдалося з’ясувати.
— Він не розмовляє?
Лікарі засміялися:
— Ні, розмовляє, причому постійно, але забув, хто він такий.
— А звідки його привезли?
— Бедуїни принесли його до оази Сіва. Потім він трохи лікувався у Пізі, потім… Мабуть, хтось із арабів носить його іменний жетон. Може, якось він вирішить його продати, тоді ми дізнаємося більше, а може, ніколи не продасть. Вони дуже полюбляють такі дрібнички. Хто б з пілотів не падав у пустелі, жоден не повернувся зі своїм жетоном. Зараз він заліг у сплячку на віллі в Тоскані, а дівчина відмовляється покидати його. Вперлася та й усе. Союзники оселили там аж сотню людей. До того німці утримували цю свою останню схованку невеличким загоном. Це чудова будівля, деякі кімнати в ній розмальовано — у кожній своя пора року. Позаду садиби — вузька ущелина. Все це в горах, кілька десятків кілометрів від Флоренції. Звісно ж, вам знадобиться перепустка. Можливо, вдасться знайти когось, хто зміг би вас туди відвезти. Там дотепер жахливо. Мертва худоба. Застрелені й наполовину поїджені коні. З мостів звисають тіла вішальників. Останнє відлуння війни. Абсолютно небезпечне. Навіть сапери туди не поспішають. Коли німці відступали з тих місць, вони все випалили й нафарширували мінами. Жахливе місце для шпиталю. Найгірше — це запах смерті. Потрібен добрячий снігопад, аби очистити те все. Потрібні круки.
Дякую.
Пацієнт вийшов зі шпиталю до сонця, на відкрите повітря, вперше за кілька місяців, з палати із зеленавим освітленням, де лежав, наче в банці. Він стояв і вдихав у себе навколишнє, чужу квапливість. «Найперше, — подумав чоловік, — мені знадобляться черевики на гумовій підошві. І gelato»[13].
Поїзд хитався наче божевільний, і заснути не вдавалося. Інші пасажири палили просто в купе. Чоловік притиснувся скронею до вікна. Люди були в темному одязі, й вогники їхніх сигарет створювали враження, що потяг оповитий полум’ям. Кожного разу, коли за вікнами з’являвся цвинтар, пасажири хрестилися. «Та й дівчина була не в найкращій формі».
Gelato для мигдалин, пригадав чоловік. Згадав, як супроводжував їх з батьком до лікарні, де малій мусили видалити мигдалини. Щойно вона побачила повну палату дітей, котрі чекали на операцію, одразу ж відмовилася. Ця найслухняніша й найчемніша на світі дівчинка перетворилася на камінь, незламний, як адамант. Ніхто не вирве нічого з її горла, хай навіть мудрі люди радять інакше. Вона житиме з цим, хоч як би це виглядало. Дитина досі не знала, що таке мигдалини.
«Вони ніколи не торкалися моєї голови, — думав він, — ось що дивно». В найгірші моменти чоловік уявляв їхні подальші дії, який орган йому відрізатимуть. Найбільше він боявся за голову.
Щось схоже на мишку вкотре пробігло горищем.
Він зупинився в дальньому кінці коридору. Поклав на підлогу валізу і помахав їй крізь темряву й слабке мерехтіння свічних вогників. Потім рушив до неї без жодного звуку, без жодного скрипу дошки, і це заскочило її зненацька, було щось знайоме й заспокійливе в такому безшумному порушенні їхнього з англійським пацієнтом усамітнення.
Поки чоловік минав світильники, тінь танцювала на стінах довгого коридору. Дівчина відрегулювала гасову лампу, і світла навколо неї значно побільшало. Сиділа незворушно, тримаючи книгу на колінах, а чоловік підійшов і обійняв, наче дядько.
— Скажи, що таке мигдалини? — Її очі увіп'ялися в нього.
— Пам’ятаю, як ти вилетіла з лікарні, ніби фурія, а позаду тупцювали двоє кремезних дядьків.
Дівчина ствердно кивнула.
— Твій пацієнт тут? Можна мені увійти?
Вона заперечливо хитала головою, доки він не заговорив далі:
— Тоді зустрінуся з ним завтра. Лише скажи, де можна облаштуватися. Простирадла мені не потрібні. Тут є кухня? То була дивна подорож, поки я тебе знайшов.
Коли чоловік вийшов у коридор, вона повернулася до столу й сіла, намагаючись вгамувати тремтіння. Їй потрібні цей стіл, ця напівпрочитана книжка, щоби заспокоїтися. Цей знайомий чоловік проїхав довгий шлях потягом, потім ішов чотири милі горбами від села й нарешті перетнув цей довжелезний коридор, аби побачити її. За кілька хвилин вона увійшла до кімнати англійського пацієнта й застигла, дивлячись на нього. Місячне сяйво ковзало переплетеним листям. Це світло надавало ілюзії справжності. Вона могла б зірвати квітку та приколоти її до сукні.