Коли вона проходить повз, сапер досі тримає руки в повітрі. Хлопець потрапив у капкан — тримає одночасно два дроти під напругою і не може впустити їх, не наразившись на небезпеку. Йому потрібна третя рука, щоб забрати один із них, поки він повернеться до вибухової кулі. Сапер обережно передає дроти дівчині й опускає руки, відчуваючи, як кров знову приливає до них.
— Я заберу їх назад за хвилину.
— Все гаразд.
— Стій дуже спокійно.
Сапер дістає з наплічника лічильник Ґейґера і магніт. Проводить уздовж дротів лічильником, тримаючи його екранчиком догори. Стрілка не ворушиться. Жодної зачіпки. Нічого. Він робить крок назад, ламаючи мізки, в чому тут річ.
— Давай, прив’яжу їх до дерева, і ти зможеш піти.
— Ні, я потримаю. Так чи інак вони не дістануть до дерева.
— Не варто.
— Кіпе, я в змозі їх потримати.
— Річ у тому, що ми в тупику. Хтось добряче пожартував з нас, і я не знаю, що робити далі. Не знаю, у чому тут фокус.
Хлопець відбігає від Хани до того місця, де вперше побачив дріт. Він підтягує його і йде уздовж, цього разу перевіряючи шнур лічильником Ґейґера. Присідає метрів за десять від дівчини, задумується, дивиться вгору, ковзає поглядом праворуч від медсестри, зосереджуючись лише на двох дротах, відгалужених від схеми, які Хана тримає в руках.
— Не знаю, — голосно промовляє сапер і повільно додає: — Я не знаю. Я думаю, що треба перерізати дріт, який ти тримаєш у лівій руці, тож тобі варто піти.
Хлопець знову натягує на голову навушники, аби повернути звук до вух, аби зробити думки яснішими. Іще раз перевіряє різні шляхи прокладання кабелів, відхилення від свого маршруту, зав’язки вузлами, вигини під несподіваними кутами, надійно заховані перемикачі, котрі змінювали заряд з позитивного на негативний. Справжнісіньке кресало. Хлопець пригадав казкового пса з велетенськими, як тарелі, очима[42]. Під музику знову ковзає поглядом по дротах, пильно вдивляється в руки дівчини, котрі досі нерухомо тримають дроти.
— Тобі краще піти.
— Хіба тобі не потрібна ще одна рука, щоб перерізати їх?
— Прив’яжу до дерева.
— Я потримаю.
Cапер обережно забирає дріт із її рук, наче тонку в’юнку гадюку. Потім другий. Хана залишається на місці. Хлопець більше не говорить, тепер він мусить мислити так чітко, як тільки може, ніби він тут сам. Дівчина підходить ближче і забирає один із дротів. Кіп не зважає на це, зараз її для нього не існує. Він востаннє пробігає поглядом уздовж детонатора, намагаючись мислити так, як інтелект, котрий вигадав цю схему, підмічаючи усі ключові місця, наче розглядаючи рентгенівський знімок бомби, оркестрова музика поглинула усе інше.
Підійшовши до Хани, хлопець різко перерізає дріт нижче її лівого зап’ястя, і той падає з таким звуком, наче хтось клацнув зубами. Кіп бачить лише контраст темного візерунку її сукні з блідою шкірою плечей і шиї. Вони знешкодили бомбу. Кіп кидає на землю гострозубці, торкається Ханиного плеча, прагнучи зараз тільки одного — відчути пальцями щось живе. Дівчина щось каже, але він не чує, тож вона наближається і стягує навушники з його голови, куди одразу ж вривається тиша. Бриз і шурхіт. Сапер збагнув, що не почув клацання дроту, а відчув цей звук фізично — ніби хруснула тендітна заяча кісточка. Не відриваючи рук від шкіри дівчини, він ковзає до її долонь і обережно вивільнює шматок дроту, котрий вона й досі стискає.
Хана дивиться на нього і чекає відповіді на своє запитання, якого хлопець так і не почув. Хитає головою й сідає. Сапер збирає свої розкидані довкола дрібнички і складає їх у наплічник. Медсестра розглядає дерева, а потім опускає погляд і раптово помічає, як тремтять хлопцеві руки, дрібно й напружено, наче в епілептика, як глибоко і швидко він дихає. Сапер присідає.
— Ти чув, що я сказала?
— Ні. То що ж?
— Я думала, що помру. Я хотіла померти. І думала: коли вже мені судилося померти, то я хотіла б зробити це разом із тобою. Чи з кимось схожим на тебе, таким, як і я, молодим, я стільки смертей бачила біля себе минулого року. Але не відчувала страху. Хоча зараз не була такою сміливою. Я думала, що ми маємо цю віллу, цю траву, і варто було б лягти й обійнятися, перш ніж помирати. Я захотіла торкнутися твоєї ключиці, такої схожої на тверде крильце під шкірою. Хотіла покласти на неї пальці. Мені завжди подобалися соковиті кольори річок і скель чи коричневі вічка рудбекії, знаєш таку квітку? Бачив її колись? Я так втомилася, Кіпе, мені страшенно хочеться спати. Я хочу заснути під цим деревом, притулившись обличчям до твоєї ключиці, заплющити очі й не думати про інших, знайти зручну гілку на дереві, вилізти на неї і спати. Який бездоганний розум! Здогадався, який дріт перерізати. Як тобі це вдалося? Ти казав «не знаю, не знаю», але впорався. Правда ж? Не тремти, тепер ти мусиш побути для мене ліжком, дозволь мені скрутитися біля тебе, наче біля доброго дідуся, якого можна обійняти, я обожнюю слово «скрутитися», таке воно повільне, ніхто не змусить його поспішати…