— Поки ти не почала рухатися. Тобі вже треба було поворухнутися.
— Я ж не скористалася ситуацією, чи не так? — Побачила, що хлопець знітився. — Жартую.
— Ти не хочеш повернутися додому?
— Так, я вже зголодніла.
Хана ледве встала, засліплена сонцем, на все ще слабкі ноги. Дівчина не знала, як довго вони були тут. А з голови їй не йшло, як легко вона пірнула в такий глибокий сон.
Караваджо знайшов десь грамофон, у кімнаті англійського пацієнта розпочиналася вечірка.
— Я навчу тебе танцювати, Хано. Не ті танці, які відомі твоєму юному другові. Я бачив такі танці й волів би повернутися до них спиною. А ми з тобою послухаємо «Як довго це триває»[43], одну з найвизначніших пісень, бо її вступ значно бідніший за мелодію, яка починається слідом. І лише видатний джазмен може це зрозуміти. Тепер ми можемо влаштувати вечірку на терасі й запросити пса чи вдертися до англійцевої кімнати. Ваш юний друг хоч і не п’є, а роздобув учора кілька пляшечок вина в Сан-Доменіко. Не вистачає лише музики. Дай мені свою руку. Ні. Спочатку ми розкреслимо крейдою підлогу і потренуємося. Три основні кроки — раз-два-три, — от тепер давай руку. Що з тобою сталося сьогодні?
— Він знешкодив велетенську бомбу. Дуже складну. Розпитай його про це.
Сапер здвигнув плечима — не через скромність, а тому, що пояснити все те було непросто. Ніч насувалася швидко, ніч вкрила долини і гори, людям довелося засвітити ліхтарі.
Усі разом почовгали коридором до кімнати англійського пацієнта, Караваджо ніс грамофон, притримуючи рукою голку.
— Що ж, поки ти не почав оповідати свої історії, — звернувся він до нерухомої постаті на ліжку, — я подарую тобі «Мою романтику»[44].
— Написану в 1935 році містером Лоренцом Гартом, я гадаю, — пробурмотів англієць.
Кіп сидів біля вікна, і Хана виявила бажання з ним потанцювати.
— Спочатку я навчу тебе, любий черв’яче.
Дівчина здивовано підвела погляд на Караваджо — зазвичай її так називав батько. Чоловік схопив її у тісні рвучкі обійми, повторив «любий черв’яче» і розпочав урок танців.
Хана надягла чисту, хоч і непрасовану сукню. Кожного разу, кружляючи, дівчина помічала, що сапер підспівує собі під ніс. Якби у них був струм, вони могли б слухати радіо і дізнаватися новини з війни, котра вирувала десь далеко. Але у них був лише Кіпів детекторний приймач, чемно залишений у наметі. Англійський пацієнт далі обговорював нещасливе життя Лоренца Гарта. Стверджував, що деякі з найкращих рядків його пісні «Мангеттен» нещадно поперекручували, і процитував:
— Блискучі рядки, навіть трохи еротичні, але, безсумнівно, Річард Роджерс[45] очікував на щось величніше.
— Бачиш, ти мусиш вгадувати мій наступний рух.
— Чому б тобі не вгадувати мій?
— Я буду, коли ти знатимеш, що робити. А поки я лише знаю, як треба рухатися.
— Закладаюся, Кіп теж знає.
— Може, й знає, але не хоче танцювати.
— Я би вина трохи випив, — сказав англійський пацієнт.
Кіп вилив воду зі склянки у вікно і налив англійцеві.
— Мій перший ковток алкоголю за рік, — всміхнувся той.
За вікном почувся якийсь стугін, хлопець швидко повернувся і визирнув у темряву. Всі застигли. Це могла бути бомба. Сапер повернув голову до присутніх:
— Усе гаразд. Це не міна. Здається, це з уже чистого поля.
— Кіпе, зміни платівку. Зараз я познайомлю вас із «Як довго це триває», написаною… — Девід зробив паузу для англійського пацієнта, але той опинився у безвихідному становищі з повним ротом вина, тож лише посміхався і хитав головою.
— Цей алкоголь, мабуть, вб’є мене, — відповів чоловік, нарешті проковтнувши вино.
— Ніщо не в змозі вбити тебе, друже. Ти перетворився на чистісіньке вугілля.
— Караваджо! — обурилася Хана.
— …Джорджем та Айрою Ґершвінами[46]. Слухайте.
Девід обійняв Хану, і вони ковзнули по хвилях печальної саксофонної мелодії. Він мав рацію. Музикант так розтягував фрази мелодії, так старанно вигравав їх, що дівчина відчула, як він не хоче залишати маленьку вітальню інтерлюдії та робити крок назустріч пісні, йому хотілося залишитися там, де історія ще не розпочалася, наче покоївка з прологу зачарувала його. Англієць пробурмотів, що вступи до таких пісень називають бурдонами[47].
Ханина щока відпочивала на м’язистому плечі Караваджо. Вона відчувала, як торкаються її чистої сукні жахливі обрубки його рук, поки вони танцювали в обмеженому просторі — між ліжком і стіною, між ліжком і дверима, між ліжком і віконною нішею, де сидів Кіп. Кожен оберт дозволяв дівчині подивитися на обличчя хлопця. На його підібгані коліна й опущені руки. На те, як він вдивлявся крізь вікно у темряву.
43
«How Long Has This Been Going On» — пісня з мюзиклу «Кумедне личко» («Funny Face») американського композитора українського походження Джорджа Ґершвіна (1898—1937).
44
«My Romance» — джазова композиція з мюзиклу «Джамбо». Виконувалася багатьма видатними музикантами.
45
Річард Роджерс (1902—1979) — американський композитор, автор музики до пісні «Мангеттен».
47
Постійний звуковий тон на фоні мелодії, частіше у вокальній або інструментальній фолковій музиці.