Дівчина згорнула книжку, залізла на стілець і вмостила її на найвищу, недосяжну окові полицю.
Вона заходить до розмальованої кімнати з новою книжкою й оголошує назву.
— Тепер жодних книжок, Хано.
Дівчина дивиться на пацієнта. «Навіть тепер, — думає вона, — він має чарівні очі. Усе, що з ним трапляється, відбувається в уважному сірому погляді з темних глибин». На мить їй здається, що вона відчуває на собі кілька поглядів, а потім вони зникають, як світло маяків у відкритому морі.
— Жодних книжок. Просто дай мені Геродота.
Хана простягає йому товсту брудну книжку.
— Я бачив видання «Історії» зі скульптурним портретом на обкладинці, віднайденим у французькому музеї. Але я ніколи не уявляв Геродота таким. Мені він здається схожим на одного з тих бідняків, які мандрують від однієї оази до іншої, торгуючи легендами, так ніби це просто насіння, приймаючи усе на віру, складаючи докупи різні частинки міражу. «Моя історія, — каже Геродот, — на самому початку віднайшла доповнення до головного аргументу». Найцікавіше у нього — це тупики на віражах історії: як люди зраджують одне одного заради цілих народів, як люди закохуються… Скільки, ти казала, тобі років?
— Двадцять.
— Я був значно старший, коли закохався.
Хана помовчала, перш ніж запитати:
— Хто вона?
Але чоловік уже не дивився на неї.
— Пташки обирають дерева з сухими гілками, — сказав Караваджо. — Так вони бачать усе довкола просто з власного ґанку. І можуть полетіти в будь-якому напрямку.
— Якщо ти про мене, — відповіла Хана, — то я не пташка. Справжня пташка — це чоловік нагорі.
Кіп спробував уявити Хану пташкою.
— Скажи, хіба можливо любити когось, не такого розумного, як ти сам? — Караваджо у войовничій морфійовій гарячці хотів сперечатися. — Це займало мене основну частину мого сексуального життя, котре почалося досить пізно, мушу зізнатися цьому привілейованому товариству. А сексуальне задоволення від спілкування відкрилося мені аж після шлюбу. Я ніколи не знав, що слова можуть бути еротичними. Іноді я справді хочу поговорити, а не кохатися. Сентенції. Потоки того, потоки цього, і знову трішки того. Проблема слів у тому, що ти можеш загнати себе розмовами в кут. А зляганням себе у кут не заженеш.
— І це каже чоловік, — пробурмотіла Хана.
— Принаймні, зі мною такого не траплялося, — продовжував Караваджо, — може, Кіп має інший досвід? Кіпе, з тобою такого не бувало, коли ти спустився з гір до Бомбея, а потім вирушив до Англії на військовий вишкіл? Чи затрахував, питаю я, хто-небудь сам себе у куток? Скільки тобі років, Кіпе?
— Двадцять шість.
— Старший за мене.
— Старший за Хану. Ти міг би її покохати, якби вона не була розумнішою за тебе? Я маю на увазі, що вона може й не бути. Але хіба не важливо для тебе думати, що вона розумніша, щоб закохатися? Подумай. Вона може втратити голову від англійця, бо він знає більше за неї. Говорити з цим хлопцем — все одно що кричати на безкрайому полі. Ми ж нічого про нього не знаємо. Навіть не знаємо, чи англієць він взагалі. А як ні? Розумієш, я вважаю, що легше закохатися в нього, ніж у тебе. Чому так? Бо ми хочемо знати усілякі речі, що до чого пасує. Балакуни вміють спокусити, слова одразу ж заганяють нас у глухий кут. Ми хочемо чогось більшого, щоб рости і розвиватися. Прекрасний новий світ.[50]
— Я так не вважаю, — заперечила Хана.
— Я теж. Дозволь мені розповісти тобі про людей мого віку. Найгірша річ — це те, що інші гадають, наче ти вже вибудував свій характер. Проблема середнього віку в тім, що всі вважають тебе цілком сформованим. Ось. — Караваджо підіймає руки долонями до Хани і Кіпа.
Дівчина встає, підходить до чоловіка й обіймає його за шию.
— Не роби так, чуєш, Девіде?
Вона ніжно бере його долоні у свої.
— Ми вже маємо одного божевільного балакуна нагорі.
— Поглянь на нас — сидимо, як мерзенні багатії на своїх мерзенних віллах у мерзенних горах, бо міста вже здаються занадто спекотними. Дев’ята година ранку, а наш старий друзяка нагорі давить хропака. Хана одержима ним. Я одержимий Ханиною розсудливістю і своєю «душевною рівновагою», а Кіп, можливо, завтра злетить у повітря на черговій міні. Чому? Заради чого? Йому двадцять шість. Англійська армія дала йому якісь навички, американська навчила ще чогось, саперам прочитали лекції, їх спорядили й відправили до цих розкішних пагорбів. Тебе використали, boyo[51], як кажуть валлійці. Я тут більше не залишуся. Я хочу забрати тебе додому. До дідька це Місто Дожів.
50
«Прекрасний новий світ» (