Якщо це «фізична привабливість». Якщо це вона стала підґрунтям кохання до Кіпа. Їй подобається припадати обличчям до хлопцевого передпліччя, до цієї темно-коричневої ріки і прокидатися в її глибинах, відчувати пульс невидимої окові жилки, котра тремтить під його плоттю біля Ханиної щоки. Тієї жилки, котру їй довелося би знайти і наповнити фізіологічним розчином, якби він помирав.
О другій чи третій годині ночі вона виходить із кімнати пацієнта і прямує садом до саперового гасового ліхтаря, якого тримає в руці святий Христофор. Між нею й вогником непроглядна темінь, але дівчина знає кожен пень і кущ на своєму шляху, вздовж її стежки догорає рожевим останній хмиз у багатті. Часом дівчина складає руки човником над скляним ковпаком і задуває полум’я в ліхтарі, а іноді залишає світитися і пірнає крізь відчинені криси намету, щоб пригорнутися до хлопцевого тіла, до рук, які так їй необхідні, її язик замінить йому ватний тампон, її зуби — голку, її уста — маску з кодеїновими краплями, котрі допомагають Кіпові заснути, трохи сповільнити його безсмертний мозок на період сну. Хана згортає свою сукню з індійським орнаментом пейслі й охайно вмощує її поверх тенісних черевиків. Вона дізналася від хлопця, що світ, котрий палає навколо них, дотримується кількох вирішальних правил. Ти замінюєш вибухівку парою, ти осушуєш її, ти… — усе це, знає вона, крутиться в саперовій голові, коли Хана засинає коло нього, невинна, наче сестра.
Намет і темний ліс оточують їх.
Вони лише на крок перетнули межу затишку, який медсестра створювала для інших у тимчасових шпиталях Ортони й Монтеркі. Своїм тілом дарувала останню краплю тепла, своїм шепотом — спокій, своєю голкою — сни. Але саперове тіло не дозволяє жодній речі, котра не належить його світові, торкнутися себе. Закоханий хлопчик, який не їстиме городину, зібрану Ханою, котрий не потребує чи не хоче наркотику зі встромленої нею голки, бо він не Караваджо, йому не треба тих чудодійних зіль, якими бедуїни лікували англійця, допомагали йому зібратися на силі. Лише для комфортного сну.
Він викладає довкола себе орнаменти. Листя, яке вона йому дала, недогарки свічок, а в наметі — детекторний приймач і наплічник, повний усілякого знаряддя для особистої дисципліни. Він покинув поле битви зі спокоєм, котрий, навіть якщо й був надуманим, символізував для хлопця порядок. Кіп досі ставиться до себе вимогливо, стежить у приціл гвинтівки за польотом яструба над долиною, розбирає тренувальну міну й не відводить від неї погляду, навіть коли дістає термос, відкручує кришку й п’є, жодного разу не глянувши на металеве горнятко.
«Усі ми для нього залишаємося на задвірках, — думає Хана, — його очі вдивляються лише туди, де чатує небезпека, його вуха вслухаються у те, що відбувається в Берліні чи Гельсінкі й передається короткими хвилями». Навіть коли він ніжно кохає дівчину і ліва її рука тримається за його зап’ястя трохи вище від браслета, кари, де так пружно напинаються м’язи його передпліччя, Хана відчуває, що залишається невидимою для його загубленого погляду, аж поки з Кіпового горла не вирветься стогін, а голова не впаде на її шию. Усе інше, крім небезпеки, перебуває на задвірках. Хана навчила хлопця не мовчати, пристрасно прагнучи відчути в такі моменти, що Кіп розслабився, забув нарешті про війну. І лише звук, цей сигнал насолоди, допомагає їй зрозуміти хлопця, так ніби він нарешті зважився повідомити про свою присутність у темряві.
Нам невідомо, як сильно вони кохають одне одного. Чи наскільки це мусить бути секретом. Що ближчими вони стають уночі, то більша відстань розділяє їхні тіла вдень. Хані подобається, що хлопець залишає їй простір, який, на її думку, є їхнім невіднятним правом. Це дає кожному з них особисту енергію, прихованого змісту набуває навіть повітря між ними, коли він минає її вікно без жодного слова на своєму шляху довжиною в півмилі до селища, де має зустрітися з іншими саперами. Коли передає таріль чи їжу їй до рук. Коли вона кладе листочок на його коричневе зап’ястя. Коли вони працюють по обидва боки від Караваджо, зводячи зруйновану стіну. Сапер співає своїх американських пісеньок, котрі подобаються Девідові попри вдавану огиду.
— Пенсильванія шість-п’ять-нуль-нуль-нуль[53], — задихається молодий солдат.
Хана вивчила усі відтінки його смаглявості. Контраст хлопцевої руки на її шиї. Колір його долонь, його щоки, його шкіри під тюрбаном. Смагляві пальці, котрі роз’єднують червоний і чорний дроти чи беруть хліб із відлитої з гарматної бронзи тарілки, з якої він досі їсть. Потім Кіп встає. Його незалежність здається іншим дещо грубою, але для хлопця це найвищий ступінь ввічливості.