Ми були пустельними європейцями. Джон Белл, який уперше побачив Гільф іще у 1917-му. Кемаль Ель Дін. Баґнольд, який відкрив південний шлях у Єгипетському піщаному морі. Медокс — справжній Уолпол[56] пустельних досліджень. Його ясновельможність Васфі Бей. Каспаріус, наш фотограф. Доктор Кадар, геолог, і Берманн. І Гільф-ель-Кебір — гігантське плато, розтягнуте Лівійською пустелею, розміром як Швейцарія, — полюбляв казати Медокс — наше спільне серце, воно повільно спускалося до півночі й різко обривалося зі східного і західного краю. Це плато стримить над пустелею за сотні миль на захід від Нілу.
Вважається, що древні єгиптяни не знали води на захід від міст-оазисів. Для них світ закінчувався там. Усе, що було зовні, залишалося зневодненим. Але простора пустеля завжди огортає тебе забутою історією. Племена тебу і сенусі мандрували цими місцями, вони мали криниці, місцезнаходження яких зберігалося в таємниці. Арабський письменник тринадцятого століття пише про Зерзуру, називаючи її Оазою маленьких пташок і Містом Акацій. У «Книзі прихованих скарбів» — «Кітаб аль-Кануз» — оповідається, що Зерзура — місто «біле, як голубка».
Подивись на мапу Лівійської пустелі, і ти побачиш наші імена. Кемаль ель Дін у 1925-му практично власними силами організував першу експедицію. Баґнольд — у 1930—1932-му. Алмаші-Медокс — у 1931—1937-му. Трохи північніше від Тропіка Рака.
Ми були маленькою групкою людей різних національностей, загублених між війнами. Ми укладали карти і знову відкривали давно забуті місця. Ми збиралися в містечку Дахла чи в оазисі Куфра, так наче вони були барами чи кафе. Баґнольд називав нас оазисним товариством. Ми знали про особисті справи, про слабкості та вміння одне одного. Ми пробачали Баґнольду все за те, як він писав про дюни. «Рівчаки поморщеного піску нагадують собаче піднебіння». Це був справжній Баґнольд, чоловік, допитлива рука котрого лягла у собачу пащу.
1930-й. Наша перша подорож, рухаємося пустелею на південь від оази Ель-Джагбуб, де ще жили племена завій і маджабра. Семиденна подорож до поселення Ель-Тадж. Медокс, Берманн і ще четверо. Кілька верблюдів, кінь і собака. Коли ми вирушали, бедуїни проводжали нас старим жартом: «Починати свій шлях за піщаної бурі — гарна прикмета».
Першої ночі ми розклали табір на двадцять миль південніше. Вранці прокинулися й вийшли з наметів о п’ятій. Було надто холодно, й хотілося спати. Ми сіли навколо багаття, панувала глуха темрява. У небі миготіли останні зірки. Сонце не сходило ще дві години. Ми передавали одне одному склянку гарячого чаю. Нагодовані півсонні верблюди мляво жували інжир разом з кісточками. Ми поснідали і випили ще три склянки чаю.
За кілька годин невідомо звідки налетіла піщана буря і захопила нас у полон. Свіжий вітерець перетворився на буревій. Випадково ми подивилися під ноги і побачили, як змінилася поверхня пустелі. Передай мені книжку… оту. Гасанеїн-бей чудово описав це явище:
Здається, що під землею проклали парові труби з тисячами отворів, крізь які сочаться тоненькі цівки пари. Пісок підіймається догори невеличкими струменями й вихорами. Сантиметр за сантиметром шириться хвилювання, і вітер підсилює його. Здається, наче вся поверхня пустелі слухняно підіймається на противагу дії знизу якоїсь надзвичайної сили. Чималі камінці луплять по шкірі, по колінах, по стегнах. Ці зерна піску лізуть угору твоїм тілом, поки не досягнуть обличчя, а потім полетять вище голови. Небо зникає, майже нічого не видно, цілий Всесвіт засипало піском.
Ми мусили рухатися. Якщо зупинитися, пісок огорне тебе, як усе нерухоме, і ти залишишся під ним назавжди. Піщана буря може тривати п’ять годин. Навіть коли у наступні роки ми приїжджали фургонами, нам доводилося рухатися, хоча ми нічого не бачили. Найстрашніше вночі. Якось на північ від Куфри піщаний шторм захопив нас у темряві. О третій годині ночі. Пориви вирвали намети з кріплень, і ми покотилися разом із ними. Ми топилися в піску, наче пошкоджений корабель, котрий зникає у воді, ставали важчими, задихалися, аж поки нас не звільнив погонич верблюдів.
За дев’ять днів ми пережили три піщані бурі. Заблукали й минули невеличке поселення, де мали надію поповнити запаси харчів. Кінь зник. Троє верблюдів померло. Останні два дні ми не мали жодної їжі, лише чай. Єдиними ниточками, котрі прив’язували нас до решти світу, були дзенькіт бляшанки з чорним, як вугілля, чаєм, довга ложечка і склянка, котру ми передавали одне одному в ранковій темряві. Після третьої ночі в пустелі ми припинили розмови. Тепер значення мали лише багаття і дещиця коричневої рідини.
56
Хорас Уолпол, четвертий граф Орфорд (1717—1797) — англійський письменник, один із засновників жанру передромантизму. За часів навчання здійснив велику подорож Європою.