— Я нарікаю це місце «Сільський клуб Бір Мессаха», — оголосив він.
Я спостерігав, як привітна невпевненість ковзнула обличчям його дружини, дивився на гриву її волосся, коли вона зняла шкіряний шолом.
Вони були молоді, могли би бути нашими дітьми. Пара зістрибнула з літачка й потисла нам руки.
Це був 1936-й. Історія починається тут.
Вони зістрибнули з крила «Метелика». Кліфтон підійшов до нас, простягнув фляжку, і всі зробили по ковтку теплого алкоголю. Він полюбляв церемонії і називав свій літак «Ведмедик Руперт»[59]. Не думаю, що він любив пустелю, але хлопець був вражений нашою міцною групою й прагнув стати її частиною, наче веселий студент, який поважає бібліотечну тишу. Ми не чекали, що він прилетить з дружиною, але, думаю, відреагували на її появу достатньо ввічливо. Вона стояла там, і пісок збирався в її розкуйовдженому волоссі.
Ким ми були для цієї юної пари? Дехто з нас написав книжки про те, як формуються дюни, як з’являються і зникають оази, про забуті пустельні цивілізації. Здавалося, нас цікавлять тільки речі, які неможливо купити чи продати, а навколишній світ залишає нас байдужими. Ми сперечалися про географічні широти й події, які відбулися сімсот років тому. Теореми досліджень. Абд ель-Малік Ібрагім ель Звайя, котрий жив в оазі Зук і випасав верблюдів, був першим серед усіх тих племен, хто зумів зрозуміти принципи фотографії.
У Кліфтонів тривав медовий місяць. Я залишив їх з товаришами, а сам подався до Куфри на зустріч із одним чоловіком. Провів із ним кілька днів, намагаючись знайти підтвердження своїх теорій, котрі приховував від решти експедиції, і за три ночі повернувся до табору неподалік Ель- Джауф.
Між нами горіло пустельне багаття. Кліфтони, Медокс, Белл і я. Коли хтось відхилявся на кілька сантиметрів назад, його поглинала темрява. Кетрін Кліфтон почала щось декламувати, і моя голова зникла з відблисків нашого вогнища.
Вона мала класичні риси обличчя. Її батьки були, безсумнівно, відомі в галузі історії права. Я ж був чоловіком, який не любив поезію, поки не почув, як ця жінка читає її для нас.
У цій пустелі вона поринула у свої університетські роки, щоб описати зірки, — так само ніжно, використовуючи вишукані метафори, навчав Адам свою жінку.
Тієї ночі я закохався в голос. Лише в голос. Я не хотів чути нічого більше, тож устав і пішов геть.
Вона була тоненькою вербою. Якою вона стане взимку, у моєму віці? Я досі бачу її, завжди дивлюся на неї очима Адама. Вона була незграбним тілом, яке вилазило з літака, вона нахилилася, сидячи серед нас, щоб підкинути у вогонь хмизу, вона прикладається до фляжки, а лікоть стирчить у мій бік.
За кілька місяців вона танцювала зі мною вальс на вечірці в Каїрі. Обличчя залишалося незворушним, хоча вона вже трохи сп’яніла. Навіть зараз мені здається, що саме такий вираз розкривав її найповніше, як тоді, коли ми обоє були п’яними, але ще не коханцями.
Усі ці роки я намагався зрозуміти, яку інформацію вона хотіла передати мені тим виразом обличчя. Спочатку мені здавалося, що зневагу. Тепер я думаю, що вона вивчала мене. Вона була наївною, і щось у мені здивувало її. Я поводився так, як завжди в барах, але цього разу не врахував, у чиїй був компанії. Я людина, яка має певні особливості поведінки. Проте забув, що вона молодша за мене.
Вона вивчала мене. Отак просто! А я спостерігав за її застиглим поглядом, чекав на один неправильний рух, який видасть її.
Дай мені мапу — і я збудую тобі місто. Дай мені олівець — і я намалюю тобі кімнату в Південному Каїрі із планом пустелі на стіні. Пустеля завжди була серед нас. Я міг прокинутися й підвести погляд на мапу стародавніх поселень уздовж середземноморського узбережжя — Ґазала, Тобрук, Мерса-Матрух, — південніше домальовані вручну річища, а навколо — усі можливі відтінки жовтого, в які ми втручалися, намагаючись загубитися там. «Моє завдання — коротко описати кілька експедицій, які форсували плато Гільф-ель-Кебір. Доктор Берманн трохи згодом перенесе нас у пустелю, котра існувала тисячі років тому…»