Перш ніж обійняти її, необхідно перевіряти, чи немає навколо небезпечних рухомих предметів. Коли він з’являється на людях у її присутності, доводиться викручуватися і пояснювати, звідки узялися нові синці або чому перев’язана голова, і він вигадує, що таксі так різко загальмувало, що врізався головою в скло. Або звідки взявся рубець на передпліччі, змащений йодом. Медокс турбується, що він раптом став таким безталанним. Вона лише тихенько пхиркає у відповідь на його незграбні відмовки.
— Може, річ у його віці, може, йому потрібно виписати окуляри, — каже її чоловік, штурхаючи Медокса ліктем.
— А може, він зустрів жінку, — зауважує Кетрін. — Погляньте, хіба це не укус чи не слід від жіночих нігтів?
— Це скорпіон, — каже він, — Androctonus australis[61].
Прийшла листівка. Прямокутник, заповнений охайним почерком.
Половину дня думаю, що помру, якщо не торкнуся тебе,
Іншу половину — що нічого не має значення,
якщо лише я знову тебе зустріну. Це не просто слова,
це підтвердження того, як багато я можу стерпіти.
Ані дати, ані підпису.
Часом, коли вона може залишитися на ніч, вони прокидаються під звуки, котрі линуть з трьох мінаретів, скликаючи вірних до світанкової молитви. Він проводжає її додому, і дорогою з Південного Каїра вони минають базар, де продають індиго. Чарівні пісні, сповнені віри, розливаються в повітрі, один мінарет відповідає іншому, ніби вони шепочуться, переповідаючи чутки про пару закоханих, котра простує крізь холодний ранок із запахом деревного вугілля, а гашиш уже робить повітря бездонним. Грішники у місті святих.
У ресторані він змахує на підлогу тарілки і склянки, щоб вона десь там посеред міста підвела погляд, почувши шум. Тоді, коли йому самотньо без неї. Він, хто ніколи не почувався покинутим, навіть за сотні миль від пустельних міст. Чоловік у пустелі може тримати в човниках рук чужу відсутність, знаючи, що вона врятує його швидше, ніж вода. Він знає, що неподалік Ель-Таджу росте загадкова рослина, про яку він чув, що, коли вирізати на її стовбурі сердечко, та щедро заповнюватиме його рідиною. Кожного ранку людина може пити цю рідину, і розбите серце загоїться. Рослина квітнутиме ще рік, а потім помре від браку вологи чи любові.
Він лежить у своїй кімнаті, оточений вицвілими мапами. Кетрін немає поруч із ним. Його туга така глибока, що хочеться зневажити усі суспільні норми і чемність.
Її життя з іншими більше не цікавить його. Він хоче лише насолоджуватися її гордовитою красою, цим бурхливим театром емоцій. Він хоче, щоб їхні відмінності злилися, наче притиснулися сторінки згорнутої книжки, щоб між ними не залишилося вільного простору, тільки на коротку мить могла зблиснути таємна думка.
Вона розірвала його на шматки.
І якщо Кетрін так вчинила з ним, то як він вчинив із нею?
Коли її оточує стіна суспільного класу, він розповідає товариству анекдоти, з яких не сміється сам. Він уїдливо коментує історію досліджень геть нехарактерним для себе чином. Він поводиться так, коли почувається нещасливим. Лише Медокс помітив цю звичку. Але вона навіть не кидає на нього оком. Посміхається усім, кожному предмету в кімнаті, хвалить квіткові прикраси, радіє німим бездушним речам. Вона хибно трактує його поведінку, гадає, що чинить правильно, і подвоює стіни навколо себе.
Але він уже не може стерпіти наявність цих стін у ній.
— Ти теж зводиш свої, — каже Кетрін, — а я — свої.
Вона каже це і збиває його з ніг своєю блискучою красою. Вона, з її чарівними сукнями, блідим обличчям і привітною посмішкою для кожного, хто усміхнеться їй, на його злі жарти відповідає лише непевним посміхом. А він іронізує щодо різних складових експедиції й оповідає те, що й так усім відомо.
Тієї миті, коли вона не відповідає на його вітання в барі Ґроппі, він втрачає розум. Він знає, що єдина можливість змиритися із втратою дівчини — триматися за неї чи простягнути руку, за яку триматиметься вона. Вони мусять виплекати одне одного, вирятувати з цієї ситуації. Але не зводячи стін.
Сонячне світло ллється до його каїрської кімнати. Рука мляво рухається Геродотовим журналом, тіло напружилося, текст, який він пише, важко зрозуміти, ручка безладно ковзає папером, ніби хтось зламав їй хребет. Він ледве може написати «сонячне сяйво». Чи слово «закоханий».
Кімната повниться світлом, віддзеркаленим рікою і пустелею. Промені падають на її шию, на її стопи, на шрам від щеплення на правій руці, котрий він так любить. Вона сидить на ліжку, обійнявши своє оголене тіло. Він торкається розкритою долонею її спітнілого плеча. «Це моє плече, — думає собі, — не її чоловіка, а моє». Ставши коханцями, вони подарували одне одному частини свого тіла. Просто у цій кімнаті біля ріки.