Вони мають лише кілька годин, за які кімната поринає у темряву. Лише річка і світло пустелі. Коли насувається несподіваний дощ, вони підходять до вікна і висувають на вулицю руки, намагаючись всотати своїми тілами якомога більше вологи. З вулиці лунають радісні крики, привітання стрімкої зливи.
— Ми ніколи більше не кохатимемо одне одного. Ми ніколи більше не побачимося.
— Я знаю, — відповідає він.
Тієї ночі вона наполягала на розлуці.
Кетрін сидить, замкнувшись у собі, заховавшись у лати своєї нажаханої совісті. Він не може пробитися крізь них. Тільки їхні тіла залишаються близькими.
— Більше ніколи. Що б не трапилося.
— Так.
— Думаю, він збожеволіє. Розумієш?
Він мовчить, відмовляється від спроб потягнути її за собою.
За годину вони виходять у суху ніч. Чутно, як співає у кінотеатрі «Музика для всіх» грамофонна платівка, вікна там розчахнуті через спеку. Вони мусять розлучитися зараз, поки кінотеатр не зачинився і з нього не вийшли знайомі їй люди.
Тепер вони в ботанічному саду біля собору Усіх Святих. Дівчина бачить сльозинку на його обличчі і нахиляється, щоб злизати її, проковтнути своїми устами. Так само вона пила його кров, коли він порізався, готуючи їй вечерю. Кров. Сльози. Чоловік відчуває, що усе це зникло з його тіла, тепер він наповнений тільки димом. Усе, що в нього залишилося, — знання про майбутні бажання. Те, що він хотів би сказати, не може промовити біля цієї жінки, котра відкрита, наче рана, чия юність іще не померла. Він не може змінити те, що найбільше любить у ній, — її безкомпромісність, де романтична прихильність до віршів уживається з невимушеністю в реальному світі. Поза цими якостями, він знає, не існує порядку в світі.
Цієї ночі вона наполеглива. Двадцять восьме вересня. Гаряче місячне сяйво висушило дощові краплі на листі. Жодна прохолодна краплина не впаде на чоловіка, наче сльоза. Розставання у Ґроппі-парку. Він не запитав, чи вдома її чоловік, у тому будинку з іншого боку вулиці, схожому на високу вежу зі світла.
Він бачить над собою високий ряд дерев мандрівників[62], які простягають гілки. Так само близько бачив її обличчя та її волосся, коли вони ще кохалися.
Тепер не час для поцілунків. Лише обійми. Він рвучко відсмикується і прямує геть, оглядається. Вона залишається стояти. Чоловік повертається до Кетрін і каже, тицьнувши в неї пальцем:
— Я тільки хочу, аби ти знала. Я поки що не сумую за тобою.
Намагається всміхнутися, і його обличчя вражає своєю огидністю. Дівчина смикає головою і б’ється у стовпчик воріт. Він бачить, що їй боляче, помічає, як вона скривилася. Але зараз вони вже не єдине ціле, на її вимогу виросли стіни. Те, що вона смикнулася, її біль — це випадково, це навмисне. Кетрін підіймає руку до скроні.
— Сумуватимеш, — каже вона.
— У цій точці нашого життя, — шепотіла вона раніше, — ми або знайдемо, або загубимо наші душі.
Як це стається? Ти закохуєшся і розпадаєшся на шматки.
Я був у її руках. Я закасав рукав її сорочки, щоб побачити шрам від щеплення. Сказав: «Я кохаю його». Той блідий ореол на її руці. Я бачив, як голка дряпає шкіру, а потім під неї потрапляє сироватка, у шкільному спортзалі багато років тому, коли їй було лише дев’ять.
Літак у піщаній схованці
Він пильно, наче кожне око прокладає свій шлях, вдивляється у протилежний кінець ліжка, де сидить Хана. Вона омила його, відламала вершечок ампули і повернулася з морфієм. Опудало. Ліжко. Він керує морфієвим човном. Наркотик розливається тілом, вибухає часом і простором, наче карти, що стискають світ до розмірів двовимірного паперового аркуша.
Довгі каїрські вечори. Море нічного неба, в сутінках випускають яструбів, і вони літають дугою над останніми пустельними кольорами. Єдині у своєму польоті, наче жменя насіння, пожбурена рукою.
У цьому місті у 1936-му ти можеш купити будь-що — від собаки чи пташки, котра повертається на свист, до тих жахливих шворок, котрі надягали жінкам на мізинець, аби прив’язати їх до себе на переповненому натовпом базарі.
У північно-західній частині Каїра розташовувався показний внутрішній двір релігійної школи, за яким був базар Хан-ель-Халілі.
Ми дивилися з вікон на вузенькі вулички, на котів, які ніжилися на дахах і теж поглядали вниз, де за кілька метрів вирувала вулиця і стояли намети. Над усім цим була наша кімната. Вікна виходили на мінарети, фелуки[63], котів і громоподібний шум. Вона розповідала мені про сади свого дитинства. Коли не могла заснути, описувала материні сади, слово за словом, клумбу за клумбою, як у грудні ставок із рибою вкривався кригою, як скрипіли вкриті трояндами ґрати. Вона брала моє зап’ястя, там, де сплітаються жили, і підносила до порожнистої заглибинки на шиї.
62
Дерево мандрівників (Ravenala madagascariensis) — єдиний вид у роді Равенала. Назву «дерево мандрівників» рослина отримала через здатність накопичувати воду в стовбурі. За легендою, нею користувалися ті, хто подорожував, для втамування спраги. Проте вода всередині стовбура темна, смердюча і не придатна до вживання. Інше пояснення — віяло листків рослини росте зі сходу на захід, слугуючи компасом для мандрівників. Наукова назва «равенала» походить із малагасійської мови й означає «лісове листя».
63
Фелука (