— Що сталося у 1942-му?
— Я здійснив подорож до Каїра і повертався звідти. Мені доводилося прослизати між ворогами, запам’ятовувати старі мапи, знаходити довоєнні сховища пального і води, рухаючись у напрямку Увейнату. Тепер я був сам, тож стало простіше. За кілька миль від Гільф-ель-Кебіру вантажівка вибухнула, я перекинувся й одразу покотився піском, щоб жодна іскра не потрапила на тіло. У пустелі люди завжди бояться вогню.
Вантажівка вибухнула, мабуть, це був саботаж. Серед бедуїнів також були шпигуни, каравани дрейфували між містами, перевозячи спеції, риболовні снасті й урядових радників, хоч би куди вони йшли. Тими днями й миті не бувало, щоб разом із бедуїнами не йшов англієць чи німець.
Я покинув вантажівку і попрямував до Увейнату, де, як я знав, лежав у схованці літак.
— Стривай-но, який іще літак?
— Колись давно Медокс мав старого літака. Він познімав з нього все що можна, залишив основні деталі, додатковим було тільки скло, котре закривало кабіну, — необхідна умова для польотів пустелею. Поки ми жили у пісках, він навчив мене керувати літачком, ми обидва ходили довкола цього дивного механізму, перев’язаного мотузками, і прикидали, як воно буде триматися у повітрі чи розвертатися на вітрі.
Коли до нас прилетів на своєму «Руперті» Кліфтон, ми накрили Медоксів літак брезентом і залишили його там, де він був, в одному затишному закутку на півночі Увейнату. Кілька наступних років він припадав піском. Ніхто з нас і не думав, що ми побачимо його знову. Ще одна жертва пустелі. За кілька місяців ми перетинали північно-східні пагорби і навіть контурів його не побачили. Тоді в наші життя вже увірвався на десять років молодший Кліфтонів літак.
— Тож ти йшов до нього?
— Так. Чотири ночі. Того чоловіка я залишив у Каїрі, а сам повернувся до пустелі. Усюди вирувала війна. Раптом люди поділилися на «команди». Берманни, Баґнольди, Слатін Паші — вони раніше рятували одне одному життя — тепер належали до різних таборів.
Я йшов до Увейнату. Дістався туди десь опівдні і видряпався на плато до печер. Нижче був колодязь Айн-Дуа.
— Караваджо гадає, що знає, хто ви, — сказала Хана.
Чоловік у ліжку не відповів.
— Він каже, що ви не англієць. Він працював на розвідку на околицях Каїра і трохи в Італії. А потім його упіймали. Моя родина знала Девіда ще до війни. Він був злодієм. Вірив у «кругообіг речей». Деякі злодії — справжні колекціонери, як ті дослідники, котрих ви зневажаєте, як чоловіки, котрі колекціонують жінок, чи навпаки. Але Караваджо був не таким. Він був занадто цікавим і шляхетним як для успішного злодія. Половина речей, котрі він крав, навіть не з’являлися в нього вдома. Він думає, що ви не англієць.
Вона дивиться, як нерухомо лежить пацієнт, поки вона це оповідає; здається навіть, що він слухає доволі неуважно. Як завжди, думає про щось своє. І виглядає, як Дюк Еллінґтон, коли грає «Самотність»[69].
Дівчина замовкла.
Він дістався захованої криниці Айн-Дуа. Зняв увесь одяг і кинув до криниці, потім занурив голову і струнке тіло в блакитну воду. Чотири дні дороги виснажили його. Чоловік розвісив одяг на скелях, видряпався вище, залишаючи місце, котре в 1942-му перетворилося на суцільне поле битви, і оголеним увійшов до печерної темряви.
Навколо були знайомі малюнки, відкриті ним чотири роки тому. Жирафи. Худоба. Чоловік у головному уборі з пір’я із піднятими руками. Кілька фігур плавали — годі було помилитися. Берманн був правий — колись у цих місцях було прадавнє озеро. Він ішов далі, до холодної Печери Плавців, де покинув її. Кетрін і досі була там.
Вона втиснулася у куток, щільно загорнулася у парашутну тканину. Він обіцяв повернутися за нею.
Чоловік сам мріяв померти в печері. Тут було відлюдно, а на скелях застигли плавці. Берманн розповідав йому, що в азіатських садах ти можеш подивитися на камінь і уявити воду, можеш споглядати нерухомий ставок і вірити, що він має твердість каменю. Але вона була жінкою, котра виросла серед вологого дихання садів, серед квіткових шпалер та їжаків. Її пристрасть до пустелі тимчасова. Вона полюбила її аскетичну жорстокість через нього, бо прагнула зрозуміти, чому йому так добре на самоті із собою. Вона завжди почувалася щасливішою в краплях дощу, у ваннах, сповнених пари, де повітря перетворюється на рідину, серед сонної вологості; вона залізла назад крізь його вікно в Каїрі тієї дощової ночі й одяглася, хоча шкіра все ще була мокрою — щоб зберегти цю життєдайну вологу. Вона любила воду так, як родинні традиції, люб’язні церемонії й старі, вивчені напам’ять, вірші. Кетрін зненавиділа б можливість померти безіменною. Він стер із пам’яті шлях, яким прийшов, а її пов’язувала з предками майже відчутна на дотик нитка. Чоловік зачудовувався, як вона могла покохати його з усіма цими якостями і прагненням повної анонімності.