Були ночі в наметі, коли вони не розмовляли чи навпаки — розмовляли до світанку. Вони не знали наперед, що станеться, чи винирнуть друзки чийогось минулого на поверхню, чи ж їхні дотики залишаться мовчазними і безіменними посеред темряви. Близькість її тіла чи шепоту у вухах, коли вони лежали на надувній подушці, котру Кіп наполегливо надував і використовував щоночі. Його зачарував цей західний винахід. Хлопець шанобливо випускав уранці повітря і складав подушку втроє, і так упродовж усього шляху Італією.
У наметі Кіп притулявся до Ханиної шиї. Він розчинявся в моментах, коли дівчина пошкрябувала його шкіру. Або коли припадав ротом до її уст, притискав тілом її руки.
Вона співає й мугикає. У темному наметі юнак здається їй напівптахом — легкий, наче пір’їнка, із холодним металевим кільцем на зап’ястку. Коли він залишається з дівчиною в темряві, хоч би де це було, Кіп рухається повільно, не встигає за цим світом, хоча вдень ковзає між усім, що його оточує, наче колір, який перетікає в інший відтінок.
Уночі він ціпеніє. Хана не може побачити звичного порядку та дисципліни, коли не ловить його погляд. У такі миті неможливо віднайти ключ до його серця. Всюди вона наштовхується на порожні дверні отвори. Наче його органи — серце, ребра — можна побачити крізь шкіру, наче слина на її руці набуває кольору. Він зрозумів її смуток до найменших дрібниць, краще, ніж будь-хто інший. Так само й вона осягнула незбагненні шляхи його любові до небезпечного старшого брата.
— Мандри в нашій крові. Тому йому так важко в ув’язненні. І він вб’є себе, аби лише звільнитися.
Ночами, складеними з балачок, вони подорожують його Країною п’яти рік[99]. Сатледж, Джелам, Раві, Чинаб, Біас. Він веде Хану до величної ґурдвари[100], знімає її взуття, спостерігає, як вона омиває стопи й покриває голову. Вони увійшли до храму, збудованого в 1601-му, спаплюженому в 1757-му й одразу ж знову відбудованому. В 1830-му його прикрасили золотом і мармуром. «Якщо ми прийдемо туди до світанку, ти побачиш серпанок над водою. Він підійматиметься, аж поки не з’явиться храм. Ти одразу ж почуєш, як співають гімни святим — Рамананді[101], Нанаку[102], Кабіру[103]. Спів лунає з центру храму. Ти чуєш музику, ти відчуваєш аромат фруктів зі священних садів — гранатів і помаранчів. Цей храм — гавань серед бурхливого моря життя, і гавань ця гостинна для кожного. Це корабель, який курсує серед моря байдужості».
Вони йдуть крізь ніч, минають срібні двері й заходять до святилища, де під парчевим пологом лежить Священна Книга. Раґі[104] співають у супроводі музик. Вони ні на мить не змовкають з четвертої ранку до одинадцятої вечора. Ґрантх Сахіб[105] розгортають випадковим чином, обирають фразу, з якої можна почати, і три години, поки туман підіймається, відкриваючи Золотий Храм, віршовані рядки сплітаються та гойдаються в безперервному читанні.
Кіп простує з дівчиною до водойми позаду храму, де в усипальні під деревом похований Баба Ґуйхаджі — перший настоятель. Дерево, якому поклоняються, росте вже чотири сотні й п’ять десятків літ. «Моя мама прийшла сюди, пов’язала стрічку і благала дерево подарувати їй сина. Коли мій брат народився, вона повернулася й просила благословити її на ще одного. Пенджаб повниться священними деревами та магічною водою».
Хана затихла. Йому відомо, наскільки глибокою темрявою наповнює її втрата дитини та віри. Він завжди витягує дівчину з неозорих полів її смутку. Загубила дитину. Загубила батька.
100
Ґурдвара (двері до ґуру) — місце служіння сикхів, а також притулок, де можуть знайти перепочинок та їжу мандрівники й паломники. Ґурдвари називають також сикхськими храмами. Найвідомішою з ґурдвар є Хармандир-Сахіб в Амрітсарі. У ґурдвару впускають людей будь-яких релігійних переконань, однак відвідувач зобов’язаний роззутися, помити руки і надягти на голову хусточку-румал, перш ніж увійти до головної зали дарбар-сахіб.
105
Ґуру Ґрантх Сахіб, або «Аді Ґрантх» — основний священний текст сикхів, написаний у період сикхських ґуру (1469—1708). Текст — це колекція релігійних гімнів, які описують якості Бога й пояснюють необхідність медитації на імена Бога.