На святих патронів для церкви вибрано Святу Трійцю, Богородицю, святого Вінкентія й святого Івана Христителя, народженого від старої матері, неплідної до того часу, яка називалася Анною, як і побожна фундаторка. З усіх цих імен, тільки імя св. Вінкентія, колишнього патрона малої каплиці, залишилося єдине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божій доброті й опіці прегарна церква, збудована щедрістю вдови Генриха І, нашої землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла почерез довгих девять сторіч і стоїть до сьогодні, її елегантна вежа-дзвінниця, що підноситься високо під небо, нагадує рідким українським відвідувачам Санлісу память вродливої й побожної землячки, що знад берегів Дніпра, з Золотоверхого Києва приїхала сюди в чужу країну володіти над далеким і невідомим народом.
По викінченні манастиря Анна покликала до нього чернців Чина св. Авґустина й так сформоване абатство св. Вінкентія проіснувало аж до вибуху Великої Революції, коли його скасовано.
До самого кінця існування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродійку манастиря, був живий в серцях черців св. Вінкентія. Кожного року в день смерти світлої фундаторки, що припадав вісім днів після свята св. Авґустина, вони служили врочисту заупокійну службу-тризну в память Анни. А щоб бідні могли також користати зі свята, справлюваного на згадку про добру королеву, ігумен манастиря запрошував завжди на обід тринадцять старих жінок-вдів.
7. — Власноручний підпис Анни Ярославни
Грамота, якою Анна уфундувала абатство св. Вінкентія в Санлісі, не вичерпує всіх документів, в яких фігурує ім'я нашої княжни впродовж трьох років після смерти її чоловіка.
Крім цієї грамоти, імя королеви Анни фігурує ще й у грамоті, даній манастиреві в Турнюс 1060 року, а также й у інши грамоті з цього ж року, даній у користь абатства в Сен-Дені.
14 травня 1061 року бачимо імя Анни в акті, що давав привілеї манастиреві святого Нікеза в Реймсі, і далі 27 травня цього ж року, в грамоті, що фундувала церкву святого Адрієна в Бетізі.
В одному королівському потвердженні з 1062 року що відноситься до грамоти, даної 1059 року манастиреві святого Петра в Шартр, імя Анни згадується ще й у такій формі: «Philippus cum pegina matre sia» (Пилип зі своєю матір'ю королевою).
Врешті остання грамота з 1063 року, що відносилася до фундації двох престолів для абатства Сен-Крепен-лє-Гран в Суасоні, має надзвичайно рідку й цінну особливість. Під цією грамотою знаходиться власноручний підпис Анни староукраїнськими літерами. Оригінал цієї грамоти переховується в Національній Бібліотеці в Парижі, в Колекції Пікардії, т. 294, акт ч. 38.
Під вищезгаданою грамотою не вдоволилася Анна Ярославна поставленням звичайного хрестика при своїм монограмі, чи своїм імені, написанім канцеляристом, як це було розповсюдженим звичаєм тодішнього часу. Навпаки, вона підписала грамоту власноручно повним імям і титулом у своїй рідній староукраїнській мові: Ана руіна, замість Anna regina. Слово руіна — це здеформоване латинське слово regina, що значить по-українському королева.
Деякі дослідники піддавали під сумнів автентичність цього підпису. Але ж, хто тоді у Франції міг писати по-українському? Зрештою, літери накреслені настільки незугарно, що так і видно, що писала їх незвична до писання рука, і коли б писав це якийсь вправний канцелярист, то підпис вийшов би куди штудернішим, бо тогочасні писарі славилися неабияким майстерством у мистецтві писання різних документів, грамот і листів.
В кожному випадку це один з найстарших взірців староукраїнського письма. Старшим від нього є тільки рукопис славної Остромирової євангелії, написаний в 1056–1057 роках у старословянській мові зі сильними впливами української фонетики й словництва.
8. — Анна Ярославна ґрафинею де-Крепі де-Валюа
Сумлінне виконування обов'язків матері й виховниці та здійснювання обіту збудувати манастир святого Вінкентія залишали Анні ще доволі багато часу. Цей вільний час використовувала вона, між іншими розвагами, на довгі прогульки в околиці Санлісу або на улюблену розривку — полювання в прекрасних і густих лісах, що оточували її королівську резиденцію.
Всі сусідні вельможі часто відвідували її й молодого короля, її сина. І не один із цих вельмож приходив відвідувати не так королеву, як власне жінку. Не треба забувати, що Анна Ярославна повдовіла молодо. Коли помер її чоловік, вона мала тільки тридцять п'ять років і була, як свідчить літописець, надзвичайної краси й вроди.
Між вельможами, що дуже пильно відвідував Санліс, був Рауль III Великий, ґраф де-Крепі і де-Валюа, дю-Вексен, д'Амієн, де-Бар-сюр-Об, де-Вітрі, де-Перон і де-Монтдідіє. Цей принц, нащадок Карла Великого, був, як каже історик його роду, «одним з наймогутніших і найбільш деспотичних васалів, які тільки Франція коли-небудь мала…» Він «признавав тільки ту більшу понад його власну силу й владу, що могла послужити йому для виконання його власних намірів і проектів» і «не боявся ні короля, ні гніву Церкви…»
Старший від Анни на кілька років, Рауль мав уже досі дві жінки: Аделю, доньку графа де-Бар-сюр-Об, яка по своїй смерті в 1053 році залишила йому в спадку з двома синами й двома доньками ще й два могутні графства Бар-сюр-Об і Вітрі; і Алієнору, що ще жила. Цю останню Рауль підозрівав у подружій зраді й носився з думкою її прогнати при першій нагоді.
Як тільки впевнився, що королева Анна поділяє його любов, Рауль, не надумуючись довго, прогнав свою жінку Алієнору, а саму Анну схопив підчас її прогульки в лісі, як малу пастушку, завіз до свого замку в Крепі-ан-Валюа, де якийсь священик, щоб йому приподобатись або просто під терором, злучив їх негайно церковним шлюбом.
Ця незвичайна, романтична подія сталася найправдоподібніше в 1063 році, бо остання грамота, в якій Анна фіґуруе ще як «королева», походить з цього року, який був одночасно й другим роком володіння її сина Пилипа.
Можна собі уявити, який скандал викликав цей королівський вибрик! Яку гризоту й жаль спричинив він молодому королеві й його братам і яке нечуване обурення викликав у Регента королівства! Все складалося на те, щоб якнайрішучіше осудити цей незаконний шлюб: ще така недавня смерть Генриха І; молодість королевичів, що потребували ще матерньої опіки; спосіб, який застосовано до цього шлюбу й урешті цивільний стан самого Рауля. Він не тільки був уже жонатий, але вдодатку був дуже близьким родичем небіжчика короля і тим самим Анни Ярославни. Вже це одне вповні вистарчало, щоб на основі церковних законів тодішнього часу уневажнити його шлюб з Анною. Але ніякі сили світу цього не змогли розлучити цих щиро й глибоко залюблених «молодих».
Все це може з часом було б і присхло, такі великі були могутність ґрафа Рауля де-Валюа й страх перед ним і його силою, — як би не сміливий спротив законної жінки, яку Рауль силою прогнав від себе.
Алієнора, очевидна річ, і не думала так легко вступитися. Ображена до божевілля й спрагла страшної помсти, подалася негайно до Риму особисто поскаржитися самому папі Олександрові II. Папа прийняв її дуже ввічливо й вона вернулася з Риму з листом папи до архиєпископа Реймсу Жерве, в якому папа доручав архиєпископові перевести суворе слідство. Коли архиєпископ потвердив усі жалі Алієнори, папа наказав Раулеві відіслати королеву й прийняти назад Алієнору. Коли ж Рауль рішуче відмовився виконати папський наказ, Олександер II кинув на нього клятву (анатему) й уневажнив його шлюб з Анною Ярославною.
Ставлячи мужньо чоло усім церковним громам, граф де-Валюа продовжував спільне життя зі своєю третьою уже жінкою всупереч папській клятві, і згодом усі привикли до цього незаконного шлюбу й не звертали на це більшої уваги. Навіть король, щоб очевидно не робити собі ворога зі свого всемогутнього свекора і, можливо, також з ніжности до своєї матері, що до часу нещасної любовної пригоди з Раулем завжди була взірцевою і доброю мамою, здусив у собі гнів і обурення та дивився крізь пальці на всю цю дуже болючу й неприємну йому справу.