Мета у мутацій священна — забезпечити збереження чисельності своєї популяції. А та, в свою чергу, слугує їжею для наступного за складністю біологічного виду. І так за всіма щаблями. Кінець кінцем Природа піклується про баланс екосистеми. Еволюційні винаходи й виверти для вирішення цієї мети дуже різноманітні.
Але по відношенню до Зони вони припинили спрацьовувати. Відразу після аварії чисельність потомства у тварин скоротилася: опромінювання на генному рівні руйнує допоміжний рівень захисту яйцеклітин, а чоловічі особини найчастіше робить стерильними.
Що тоді? Природою одразу запускається звичний механізм пошуку шляхів збільшення поголів’я: росте кількість мутацій. Але це не допомагає, мутоване потомство ще менш життєздатне.
Тоді вид починає еволюціонувати в зворотному напрямку до прабатьків. При «зворотному ході мутацій» мутанти виявляться ще менш пристосованими до середовища, ніж існуючі види, і мутації будуть «зарізані» природним відбором.
Тоді еволюція робить різкий стрибок вбік.
— Найбільш небезпечний наслідок мутацій — це те, що вони, накопичуючись сотню років, можуть зім’яти генні паркани між видами. Поясню на прикладі, — продовжував генетик. — Курка походить від чотириногої амфібії. Після опромінювання траплялися особини, що мали більш дрібний мозок, а також деформації дзьобів. Такі екземпляри гинули швидше нормальних представників виду.
Дідусь поклав на стіл щось на кшталт доісторичного смартфону, торкнувся пучками екрану. Над столом з’явилася голограма зображення курки. Вона насправді виглядала трохи дивно: замаленька голова і трохи викривлений дзьоб.
Доповідач провадив далі:
— Звісно, це вплинуло на поголів’я. Подальші незначні мутації не допомогли виправити ситуацію. Тоді починає «розпрограмовуватися» ген чотириногих, еволюція йде в зворотному напрямку. Народжуються чотирилапі курчата.
Знову малюнок. Тепер більш моторошний, бо курка мала дві пари лап: звичайні і якісь дрібненькі, недорозвинуті.
Монотонний голос науковця продовжував:
— Але вони гинуть ще швидше, майже одразу. Отоді еволюція знімає заборону на схрещення між видами.
Останнє фото більш нагадувало сюрреалістичну картину: птах (бо однією назвою його позначити було важко) являв собою суміш, якось незграбно, непропорційно склепану з двох видів.
А доповідач все продовжував:
— Цей гібрид курки та індички до науковців потрапив з Рівненської області, ще в перші роки після аварії. Він прожив дуже мало. А от особини, які ми знайшли та дослідили тут, в Зоні, не тільки живуть, а й розмножуються.
Блимнув наступний кадр, і запустилося відео зі жвавими горобцями, що нікого не здивували б, аби не мали яскраво малинового нагрудника.
Богдан на тих кадрах турнув Гектора в бік. Прошепотів збуджено:
— Ось, це вони! Пам’ятаєш, я тобі розповідав?
Гектор мовчки кивнув. Вигляд мав спантеличений.
А дідусь все не зупинявся:
— В тілах піддослідних зразків ми знайшли ДНК [6] двох видів, схрещення яких за всіма відомими законами природи неможливе. До горобців домішалися коноплянки.
Наступний кадр викликав відразу. В повітрі з променів смартфону утворилося зображення гадюки, що, здавалося, повзла просто на слухачів. Але мало якесь дивне забарвлення: до половини — звивиста стрічка, як і має бути у гадюки, а далі — темні й сірі квадрати, як на шахівниці. Ще тулуб мав різну товщину. До «попереку», там, де плазун був схожий на гадюку, тулуб був трохи тонший за другу половину. Виглядало це трохи неприродно: так, наче плазун потерпав від слонової хвороби.
— В цьому випадку гадюка схрестилася з водяним вужем, а це різні біологічні види.
Далі було фото сороки. Майже нормальної, аби доповідач не пояснив:
— А ця пташка — гібрид сороки й ворони, тож замість білого пір’я має сіре.
Після слів доповідача вже всі помітили: так, зазвичай білосніжна манишка сороки виглядала як шинель, що від часу зблякла і набула якогось блідо-сірого кольору.
А доповідач не припиняв дивувати слухачів:
— Доки нам траплялися гібриди між близькими видами. Але надалі мутації будуть накопичуватися в генах наступних популяцій. І нема гарантії, що схрещування не охопить види більш віддалені. А як згадати, що опромінювання охопило все живе в Зоні, від бактерій до вищих ссавців, то людина як окремий вид, що також вплетений в цей біологічний ланцюг, ризикує зазнати непередбачуваних наслідків генних мутацій. Такі відхилення, як волосяний покрив, зайва пара молочних залоз, хвіст, заяча губа, — це ознаки деградація, що час від часу трапляються, але не знищують Homosapiens як вид. Небезпека в тому, що людина почне схрещуватися не тільки з приматами, як свого часу мріяв доктор Іванов [7], а й з вищими ссавцями. Чи не це припускав Проспер Меріме [8] в своєму «Локісі» [9]?
6
Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) — один із двох типів природних нуклеїнових кислот, що забезпечує зберігання, передачу з покоління в покоління і реалізацію генетичної програми розвитку й функціонування живих організмів.
7
Ілля Іванов (1870–1932) — російський біолог. Брав участь в спробах вивести гібрид людини з іншими приматами.
9
«Локіс» — повість Проспера Меріме «Локіс» (що в перекладі з литовської означає «ведмідь») описує власника замку, розташованого в литовській глибинці. Незважаючи на освіченість і ввічливість, він вражав гостей своїми ведмежими манерами. З чуток, мати народила його після того, як піддалася насильству з боку ведмедя.