Євфимія нарешті згодилася залишити в хаті Дідка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, і завжди зиркала лютим оком. Господар розтлумачив своєму приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, і його помістили на стіні між двох вікон.
Вночі, коли всі спали, і ще не проспівав півень, Євфимія з криком схопилася з ліжка, розбудила чоловіка, щоб швидше запалив вогонь, бо той Дерев’яний Дідок наполохав її, і вона вся дрижала з переляку. Чоловік підхопився, здивований, і запалив світло.
– Цей дерев’яний дід, – сказала Євфимія, – всю ніч снився мені зі страхітливим виглядом, я утікала від нього через дикі ліси і болота, а він гнався за мною зі смолоскипом і хотів мене скинути в якусь огненну прірву. Коли я прокинулася, тремтячи від страху, то побачила його у місячному світлі на стіні. Його очі виблискували
і люто зиркали на мене. Ах! Зглянься, винеси це страховище геть.
Чоловік, пригадавши те, що колись йому жид розказав, подумав собі: «А може, і правда, що в ньому сховані якісь чари?» Проте нічого про це своїй дружині не кажучи, узяв Дідка зі стіни, заніс до пекарні, поставив на піч, а Євфимії сказав, що усе це примарилося їй. Однак світло горіло всю ніч, і Євфимія заснула спокійно тільки перед світанком.
А Дідок, забутий у пекарні на печі, через кілька тижнів почорнів від диму, який там щодня курився попід стелею цілою хмарою. За якийсь час купцеві дівчата з того села зняли Дідка з печі, щоб наполохати парубків, які увечері мали йти спати на сіно. Випередивши їх, дівчата поспішили до обори, обкрутивши простирадлом сніп соломи, з якого зверху стирчала голова Дідка. Вони хотіли його поставити, немов пугало, біля стіни, але тут несподівано пролунав дивний гуркіт, і очі Дідка засвітилися вогнем. Дівчати з крикам розбіглися, деякі попадали, втративши свідомість, по дорозі, інші заскочили до хати бліді, ледь живі. Парубки, довідавшись про цю пригоду, побігли рятувати зомлілих і ледве повернули їх до життя. Сніп і Дідка знайшли під стіною. Євфимія кричала, що в ньому сидить диявол, господар та інші чоловіки доводили, що дівчатам все це примарилося, бо ж вони страхополохи. Проте Дідок вже не повернувся в будинок, а залишився лежати у хліві на вологій землі.
Розійшлася звістка про цю пригоду по всій околиці. Корчмар Усвойський, що жив за п’ять верст від купця, почувши розповіді про Дерев’яного Дідка, не давав їм віри. Прослуживши років п’ятнадцять лакеєм у одного пана, він прочитав декілька романів, перекладених з французької мови, і вже всі незвичайні випадки були йому зрозумілі, чудеса і чари він називав дурницями. Але ж захотівши побачити Дерев’яного Дідка, приїхав до купця, пішли вони до хліва і знайшли ту голову, що валялася в темному кутку. Поверхня її почала вже пліснявіти від вологи, господар пояснив йому, що це голова Сократа, який говорив світу правду і якого ненавиділа дружина. Усвойський і сам не раз чув, як розповідали про цього знаменитого грецького філософа, і благав купця, щоб віддав йому Дідка, обіцяючи віддячити горілкою або чим іншим; купець згодився, бо знав, що його дружина ніколи з головою нещасливого мудреця не змириться.
Усвойський привіз його в свій шинок, поставив у кутку на лаві за довгим столом і кожному, хто приходив до нього випити чарку горілки, з гордістю демонстрував Дерев’яного Дідка, доводячи, що з вигляду він копія мислителя Сократа, який мучився і помер за правду.
Минуло кілька тижнів. На свята зібралося в шинку багато селян і лакеїв з панського маєтку. Після заходу сонця, вже при сутінках, п’яним парубкам заманулося пожартувати з Усвойського. І от, коли шинкар на якийсь час вийшов з шинку, вони узяли того Дідка, просвердлили зверху у двох місцях голову, налили туди води і прокололи очі шилом; водяні краплі, наче сльози, побігли по обличчю, і заплаканого Дідка знову поставили в кутку за столом.
Ледве Усвойський зайшов до шинку, вони стали показувати на Дідка:
– Дивися, твій Сократ плаче, мабуть, не даєш йому горілки або образив чимось.
Коли шинкар здивовано глянув на Дідка, на дворі собаки, задерши морди, почали вити, ревіла худоба в оборі, кури, вискочивши з курника, з криком бігали по двору, вітер шумів над шинком, всіх охопила велика тривога, всі враз потверезіли і стали молитися. Я чув також, що, коли ці бешкетники повернулися у двір, пан невідомо з якої причини був роз’юшений і наказав за те, що довго гуляли у шинку, покарати їх батогами.
Усвойський, обстеживши Дідка, розповів усім про цей випадок, благаючи не чинити йому жодної шкоди. Минуло кілька місяців, все забулося, і сам шинкар, приймаючи у себе сусідів і родичів, ще й добряче підвипивши і забувши про все, казав до Дерев’яного Дідка: