Розділ 11. ПРАВО КАТА
Травень 1647 року.
Лавничий суддя Бартоломей Зиморович закликав ката з самого ранку і сповістив, що вдалося впіймати відьму завдяки Федькові Потурнаку, чию доньку вона вчарувала так, що бідолаха зсохлася на скіпку і ледь душу Богові не віддала. А щоб упіймати відьму, Федько вдався до давнього способу. Зиморович з якимсь особливим задоволенням розповідав катові про те, як Федько спочатку зробив позначку на першому пирозі, який було зліплено на Пущання, а коли він зварився, поклав його на піч, аби засох. А тим часом заходився тесати осикового ослінчика, але тесав потроху упродовж усього посту аж до Великодня, бо щодня треба тим ослінчиком бодай на хвильку зайнятися — і того досить, а на Великдень рано заніс його до церкви і сховав так, аби ніхто не уздрів. Щойно служба закінчилася, він поставив його біля божниці, виліз на нього і, вклавши пирога до писка, глянув на бабинець. Як він і сподівався, на голові однієї баби він помітив цідилко.
— Яке ще цідилко? — здивувався Каспер.
— Ну, те, в яке відьми молоко зціджують. Вони після служби Божої відразу йдуть молоко цідити. На жаль, тоді її не встигли схопити, бо миттю зникла. Але кілька днів тому до нас у магістрат прийшов парубок і признався, що намагався причарувати дівчину, доньку Федька. З тим і подався до старої Вівді, що живе біля лісу. Причарувати вона причарувала, молоді навіть пошлюбилися, тільки ж дівка ходить, як з хреста знята, причмелена та й край. Тут ми вже часу не гаяли, схопили відьму на гарячому.
— А що з тим парубком?
— За те, що вдався до чарів, мусить місяць відпрацювати на міських будовах. Дівку повернули батькам, доки не очуняє. Шлюб, запевно, церква визнає недійсним. Але то ще не все. У хаті тієї старої відьми нам вдалося прилапати ще й молоду відьму. А те дівчисько — ще та штука! Вона саме варила у тієї Вівді чаклунське зілля. Має яких п’ятнадцять-шістнадцять років і гарна така, що гарнішої я ще не видів. Тепер у нас неспростовні докази їхнього відьмацтва.
— Така молода і вже відьма? — пробурмотів кат.
— Е, тепер такі молоді пішли — пальця до писка не клади. У наші часи — гай-гай… Я й сам не одну під монастир підвів. І що? Перебісилися та й фертик. А то бач — зіллям напоять! То вам наука — пильнуйтеся.
— Куди мені… Хіба пес мене захоче приворожити.
— Свят-свят! Що ви таке кажете? Ви ще хлоп молодий, у вас попереду будучина…
— У ката нема будучини… То, кажете, та дівчина відьма. А хто ж її відьмацтву навчив?
— Ще невідомо. Либонь, така вродилася. Вам же ж відомо, що відьми бувають вчені і родимі?
— Якось раніше про це не думав.
Зиморович вийняв із шафи грубезну книгу і розкрив її. Кат зазирнув йому через плече й прочитав на титулі «Maleus maleficarum, альбо ж Відьомський молот ченців-домініканців Генрика Інстіторіса та Якова Шпренґера, котру з латини переповів манастиря святого Онуфрія ві Львові чернець Гандрей року Господнього 1578».
— Ні, це не те, — похитав головою Зиморович. — Превелебний Гандрей лишив нам ще один многоцінний труд, оснований на наших місцевих звичаях і законах, а ми ж прецінь патріоти, не?
Зиморович поклав книгу на місце і вийняв другу такого ж формату.
— «Львівський молот на чарівниць, чорнокнижників, планетників, громодарів, звіздарів, обоясників, нетлінних, непростих написав і рисунками оздобив манастиря святого Онуфрія ві Львові чернець Гандрей року Господнього 1589», — прочитав уголос Зиморович. — О, це те, що нам треба. Свій до свого по своє. Та-ак… Ага, ось воно. «Відьми є родимі і вчені. Родимі хвоста мают, котрого не видно, бо втягуют в себе, але, коли ся купают, тогди той хвіст вилізає і ся киває по воді. Родимі не такі страшні, як вчені, бо та не є винна, іж під такою планетою ся вродила, а тоті, іж вчені, то вже самі забагли зробитися чарівницями. Але і ті, і другі чинят зло, і за тоє зло їх треба карати. Кождий християнин мусит дбати о то, аби виявити відьму і звідомити магістрат міста, а хто йме покривати їх, хоч би то его мати була чи сестра, чи жона, той постане перед судом і буде покараний». — Зиморович підняв вказівного пальця догори і покивав ним перед носом ката, натякаючи на особливу вагу цього священного тексту, а відтак читав далі: — «Правдою человіка є його тіло. Правдою тіла є скритий диявол і посмертний тлін. Кгди правдою чоловіка є його тіло і кгди правда в огулі існує, то тортури є найліпшим засобом видобути її на світ Божий». Чуєте? Не дурний то писав. А тепер мусимо довідатися, як тих відьом допитувати, бо так, по правді, я ще не мав з ними до діла. Зількевич на тому більше ся розуміє, але поїхав до Кракова, то мушу я тут ся мордувати. «Найужитечнійша проба о відьомство є купіль. Чарівницю зв’язати в „козла“ — праву руку вивернути за спину і примочувати до зігнутої лівої ноги, а ліву руку — до правої ноги. Тогди, прив’язавши довгого ретязя до неї, пустити на воду, кінець ретязя тримаючи обіруч. Кгди білоголова[9] піде на дно — то є знак, жи є невинна, а кгди буде пливдти по воді — то є знак, жи відьма. Як провина є доведена, відьму, спутану в „козла“, саджают у діжуна. Мусится пам’ятати — є діжа, і є діжун. Діжа має парне число клепок, а діжун — непарне. Посадивши в діжуна відьму, накривают зверху накривкою і пишут крейдою „Ісус, Марія, Йосиф“. А то для того, жиби вона не мала спілки із землею та аби нечистих відстрашити, котрі довкіл неї ся увивают. За тим надходит пора на тортури. Відьму роздягают до голого тіла і, жиби у волоссю не ховала жадного куншту, з поміччю котрого не чула би болю, стрижут її і голят у всіх місцях. Признання треба брати водою, оцтом, вливанням олії в горло, смаруванням сіркою, смолою, гарячою солониною, голодом, великою спрагою, прикладанням на пуп миші, шершнів чи інших комах, котрих накривавсь ізверха слоїком». Ви щось подібне застосовували?
— Ні, обмежувалися купіллю і припіканням. У діжці не тримали й на пуп мишей не клали.
— А я, скажу вам, що увесь сенс саме в розмаїтті. Наші предки виплекали традиції, яких ми не повинні зрікатися. А ви все зводите до такого примітиву, як припікання. Нема розмаху, фантазії, злету думки. Подумайте над тим, що я прочитав. Отже, завтра рано благослови нас, Боже, на діло святе та гоже.
Кат, вийшовши від Зиморовича, забрів до корчми, вмостився за свій стіл і замовив глечик угорського вина. Звинна Магдуля миттю його обслужила, закопиливши при цьому губу так, ніби неабияк гидувала катом, але Каспер на те уваги не звертав, бо вже звик, що мусить жити так, як живе. Ним гидують, але бояться. І якби він ненароком торкнувся рукою тієї дівки, то вона б заверещала, як здуріла, але ніхто б не посмів йому що-небудь дорікнути чи її потішати, всі вдали б, що нічого й не трапилося, і далі цмулили б своє пиво чи вино. Кат відсьорбнув із глиняного кухлика і помітив, що має воно біля вушка маленьку щербинку, авжеж він її пригадує, уже бачив раніше, отже вони тримають для нього окреме начиння, аби, не приведи Господи, якась праведна душа не ґольнула ненароком з тої самої посудини. А як із мисками і ложками? Теж мають карби? Дрібничкові перелякані людиська, чиє лайно він вивозить за межі міста, він їх бачить наскрізь, усі їхні грішки і збочення, усі їхні страхи і переляки, вони тому й соромляться його, ба навіть очі ховають, виносячи у відрах і гладущиках свої відходи, а він стоїть гордий і незворушний, стежачи за їхніми неоковирними рухами, кепкуючи в душі з поквапливості, з якою вони прагнуть покінчити з цією процедурою і зникнути з його очей.
Збоку на стіні висіло старе вищерблене дзеркало, обрамоване різьбленими квітами, які колись були позолочені, а зараз рябіли розмаїтими плямами. В імлистому сивому відображенні серед тріщин і мушиних слідів Каспер побачив не своє обличчя, а всіма забутий цвинтар, йому здалося, що навіть помічає ширяння ворон, сполоханих чиїмись кроками, бачить намокле від дощу листя і чує стогін вітру в розколинах сірого каміння. Відображення вжахнуло його, скидалося на тавро, яке він змушений повсякчас носити, і кожен, за бажання, може прочитати з нього його долю і його біль.