Каспер попри всю свою твердість і закам’янілість відчував душевний трепет у стосунках із природою, любив ходити до лісу й приносити звідти різні деревця та рослини, які потім висаджував на своєму обійсті, а також шматки коріння чи гілляччя, з яких майстрував звірів, птахів або якихось монстрів. Він не любив культурних квітів, як-от троянди, нарциси чи тюльпани, що стали модними у Львові, і їх висаджували ледь не на кожному балконі, він любив польові квіти, які не витримають у неволі більше одного дня — маки, волошки, вогники, дзвіночки, барвінок. Квіти були мовби його перепусткою у світ людей зі світу лихих богів, він у них вливав усі свої людські почуття, бо більше не мав із ким ними ділитися. Хіба що з двома вороними кіньми, які були такими самими гордими, як і він, і не виявляли до нього жодних симпатій. Таким був світ, що його оточував, і вирватися з нього було нелегко.
У винарні стояв важкий сопух винних випарів, настояних на спекотних днях, збовтаних і розлитих по всіх закамарках. Каспер випростав ноги під столом і розслабився, думки його поринули у завтрашній день, коли будуть судити відьом. Зиморович уже йому розповів, що магістрат дров не закупив, і їх не спалять. Страчувати жінок мечем іще йому не доводилося, не міг уяснити, з якою силою мав би опускатися меч на жіночу шию, якщо вона значно тендітніша за чоловічу. Тут, правда, буде виняток, бо шия старої відьми потребуватиме сильного і різкого удару, а такий самий сильний удар по дівочій шиї може зашкодити мечу — він, перетявши шию, неодмінно загрузне в колоді. Тоді сміху не оберешся… Згадав, як Гануша закидали камінням, коли не зумів з одного удару стяти засудженого розбишаку та змушений був рубати ще і ще, а затим кинувся на нього з мізерикордією[10] і намагався проштрикнути горло, але той боронився, і їхнє борикання викликало глузи, сміх і погрози, одні кричали, аби дав спокій, бо розбишака, котрого не зуміли одним махом стяти, заслужив на помилування, інші кричали, аби кат ішов свині пасти, але що суддя про помилування мовчав, то він продовжував боротися з живучим страченцем, у якого кров цвиркала з шиї і з рота, а все ж він не здавався і навіть вхопив зубами ката за вухо, відкусив шмат і виплюнув на радість юрбі. Щойно тоді оскаженілий кат навалився з усіх сил і вдарив розбійника у саме серце, а відтак упав, задиханий, поруч з ним, висолопивши язик. Та не довго йому дали відпочивати, бо на поміст полетіла цегла, бруківка, патики і все, що під руку попало, кат заметушився й кинувся тікати, ціле щастя, що варта зробила йому коридор, а то б могли його і до смерті закидати.
Давніше, коли місто не мало ката, панували доволі дикі звичаї. Зиморович показав якось Касперу стару львівську хронічку, в якій було записано, що «коли хтось когось звинуватить у крадіжці чи в іншому злочині і подасть до суду, а злочин буде доведений, і суд визначить кару смерті через повішання, то у випадку, коли нема ката — „cum non esset lictor“ — сам звинувач екзекуцію має здійснити». При цьому йому гарантували, що за цей вчинок ні йому, ні його нащадкам ніхто не має права дорікати. А якщо відмовиться, тоді сам буде злочинцем страчений. У книзі прав, за якою судили у Львові, можна було надибати чимало чудасій, які, щоправда, ніколи не застосовувалися. Одна з них стосувалася посварених чоловіків, які від сварки перейшли б до бійки. Отже, «якби білоголова поміж них ся втрутила, аби комусь одному допомогти та, не маючи змоги інакше їх розборонити, як іно того, хто брав гору, за члонок встидливий вхопила, тоді право наказує іж такій білоголовій тота рука, котра ся торкнула такого члонка, має бути втята, а якби право ласкаво ся схилило, тоді така білоголова може руку свою відкупити».
Найжахливіша пригода, яку пережив Каспер, трапилася з чорнокнижником, дідичем Білогорщі — паном Нивинським, який запросив із Чехії алхіміків та різних пройдисвітів, робив таємничі досліди, а прислуговував йому, за словами місцевих, сам дідько, бо не раз бачено, як великий вогненний змій летить небом і залітає просто до комина панського палацу. Люди його сахалися, а коли мусили завезти туди дрова чи харчі, то воліли те все скидати перед самим мостом, що вів до брами. Похмура замкова челядь забирала привезене і знову зникала за мурами.
З відстані палац мав дуже непривабливий вигляд, над ним постійно кружляли круки і голосно каркали, а вечорами зліталися кажани і оскаженіло пищали, а писк їхній скидався на людські зойки.
Одної весни пан помер. Алхіміки та інші приблуди, які звили тут затишне кубельце, по смерті свого патрона хутенько ушилися. Та й не серед дня, а таки глупої ночі, що їх ніхто й не бачив, тільки хлопці, котрі пасли коней, зауважили темні тіні, що мчали битим шляхом на захід.
Пан не мав ні дружини, ні дітей, отже похоронами його заопікувалася челядь. Та коли слуги поткнулися до місцевого пароха, аби той відспівав їхнього дідича, панотець налякано почав хреститися і ні за які гроші не погоджувався на це. Тоді вирішили його поховати без священика, але білогорська громада стала стіною і не пустила домовину на свій цвинтар. Не помогла навіть торба золота, яку челядь перед нею висипала. Довелося поховати пана у полі.
Після похорону слуги, повантаживши, що було цінніше, на вози, покинули замок і роз’їхалися хто куди. З місцевого люду ніхто до замку не важився зазирнути. А тим часом уночі пролунав гучний гуркіт, і на ранок усі побачили, що земля не прийняла домовини з паном, вивергла на поверхню, а круки враз обсіли її з усіх боків. Мусили люди знову ховати безбожника, але й наступної ночі те саме сталося, і третьої те ж. Що було робити?
Тоді послали до Львова за катом. Каспер, як почув, що йому за роботу пропонують, руками й ногами відмагався, але тоді вже магістрат втрутився і звелів таки катові поїхати у Білогорщу, бо нема ради. Треба було якось того пана нарешті упокоїти.
Каспер приїхав зі своїм підмайстром, молодим хлопцем, на чорному возі, на якому зазвичай возив тіла страчених злочинців. Люди запровадили їх на поле, стали оддалік і спостерігали за тим, що вони будуть чинити. Круки розгнівано шугонули вгору і закружляли в дикому танці просто над їхніми головами, часом навіть крилами черкаючи. Кат підважив мечем віко і скинув на землю. Пан лежав у домовині, як живий, писок мав бурячковий, вуста вишневі кривилися у посмішці. Каспер махнув мечем і відрубав йому голову, кров вдарила догори червоним фонтаном, затраскавши круків, ті закричали розпачливо і полетіли до лісу. Підмайстер підняв панську голову за волосся і поклав її в ногах. Потім кат відрубав ноги, а підмайстер поклав їх у головах. Одну відрубану руку примостив небіжчикові під голову, а другу під ноги. Тоді вони підняли віко, поклали на труну і забили великими цвяхами.
Та коли Каспер попрохав людей висадити домовину на воза, ті нерішуче затупцяли на місці, ніхто не хотів навіть наближатися до труни. Врешті зголосилися парох із паламарем, та коли взялися піднімати домовину, то не змогли зрушити її з місця. Мусили гукнути ще парубків, а ті, присоромившись, що старий парох мусить труну двигати, таки пристали до гурту, і щойно восьмеро висадили труну на воза. Громада розплатилася з катом, він цьвохнув батогом, і віз рушив.
Дорогою Каспер наказав підмайстрові сісти на козли, правити кіньми та не озиратися назад, що б там не діялося. Сам він сів позаду домовини з мечем у руці. Щойно віз виїхав за Білогорщу, з домовини почулося жалібне скигління, а потім залунали лайка і стукіт у віко. Каспер вдарив тричі плазом меча по труні, і гупання втихло. Тим часом уже звечоріло, десь високо над головою знову закружляли круки, запискотіли кажани, а з лісу почулося пронизливе завивання, щось там тупотіло, аж тріщало галуззя, і голосно стогнало. Та що далі вони від’їжджали, то неспокійнішим ставав мрець. Кат мусив раз у раз ударяти мечем. Підмайстрові мурашки по спині бігали, але він не озирався, хоча розумів, що діється щось дивне, бо коні уже вибивалися зі сил і ледве тягли воза. Було таке враження, ніби віз дорогою важчав та важчав. Незабаром коні й зовсім стали, а піна з них так і стікала. Хлопець шмагав їх батогом, але нічого не допомагало, віз не рухався з місця. Довкола вже була темна ніч, круки і кажани над головами наче оскаженіли, підлітали мало не до самих очей і з криком шугали знову у небо, а з лісу поволі сунулася непровидна темінь, нічого чорнішого їм у житті й бачити не випадало. З домовини лунав щораз гучніший гуркіт, мовби хтось молотом валив, а Каспер ляскав мечем, аж луна котилася. Підмайстер почав читати молитву, кат зиркнув на нього і теж приєднався, за хвилю коні знову рушили з місця. Отак з Божою поміччю вони продовжували везти покійного пана, хоч і дуже повільно, бо коні таки частенько приставали.