Лукаш потер чоло. Такого він не сподівався.
— Ви мене просто ошелешили. То Йоган теж знає, що ви не хлопець?
Вона засміялась:
— Знає, але з іншої нагоди. Він товаришував з моїм батьком. Батько захоплювався різними винаходами, механізмами і алхімією. Так що в них було багато спільних зацікавлень. Він мене, зрештою, і намовив піти вчитися.
— Чому ж ви до Йогана не йдете в науку?
— Мені не підходять його методи, — вона струснула головою. — Усі ці темні справи з викраданням трупів… Я на них доста надивилася. Я не вірю, що вдасться приживити орган померлого живій людині. Навіть при допомозі магії. А це те, чим він уже роками займається. Доки з Кенігсберга врешті змушений був утекти до Праги. А з Праги чкурнув сюди.
— Ви знаєте, за що його хотіли убити?
— Чому ви думаєте, що саме його? Полювали за торбою. А найважливіша торба була в Мартина з паперами на будинок і аптеку. Хтось, вочевидь, хотів їх захопити.
— Ті збійці казали, що полювали на чоловіка з опаскою на оці. А Калькбреннер вважав, що полювали на нього.
— Я знаю. Він вирішив бути раз на десять років делікатним. Вам не сказали, а йому сказали. Вистежували двох вершників, в одного з яких було перев’язане око. І обох мали вбити.
Лукаш замислився, пригадуючи деталі. Дівчина поквапилася його заспокоїти:
— Щодо Йогана можете бути спокійні. Він симпатизує вам. У нього свої плани, і жодним чином він вам не буде на перешкоді.
— Яке ж ваше жіноче ім’я?
— Юліана.
— А як вам вдавалося зображати італійця?
— Мій тато був купцем із Трієсту. Коли моя мама померла, мені було вісім років, і тато забрав мене разом із сестрою до своєї родини. Там я і виховувалася.
— Добре, — засміявся Лукаш. — На цьому завершимо, інакше я не зумію цього всього перетравити. Бачите, як ви мене забалакали, що я вам так і не запропонував перекусити. Зараз Айзек щось приготує.
— Він живе з вами? — насторожилася Юлія. — Йому можна довіряти?
— Досі нарікань не було. Попрошу, аби він упорядкував для вас кімнату.
Коли Лукаш прочинив двері до аптеки, то ледь не луснув Айзека по чолі.
— Підслуховуєш?
— Яке підслуховую! Це називається: завжди бути на варті свого пана! Ану ж яке лихо вас могло підстерігати. Коли у 1623 році спалахнув у Львові мор, я єдиний, нічого не боячись, прислуговував панові доктору бургомістрові Мартину Кампіану[13] і ходив за ним, як тінь. І він одного разу так і сказав: «Айзеку! Ти моя тінь».
— З якого моменту ти слухав?
— З… з… е-е… як вам сказати. Я чув не все, бо мусив час від часу бігати до печі і, боюся, найважливіше пропустив. Але мушу вас запевнити, що я по вашому боці і ніколи не зраджу вас, як зрадив Ісуса святий Петро чи Павло… чи Петро… — він наморщив чоло. — Здається, Павло…
— Припини. Негайно признайся, що саме ти чув.
Айзек опустив очі.
— Я все чув, пане. Що ви тепер живете життям свого товариша. І не бачу в цьому гріха. Понадто, що він це сам забажав.
Лукаш зітхнув.
— Ну, якщо ти вже все й так знаєш, то залишається лише попрохати, аби ти все це тримав при собі. Розумієш? Панна на людях буде моїм учнем. Себто хлопцем, а не дівчиною.
— О-ой! Так то цурис! Краще б я того не знав! Тепер мушу то гарно поскладати в голові, щоб чогось не наплутати. А як я маю її називати?
— В образі панни вона Юліана, а в образі юнака — Лоренцо. Запам’ятав?
— Хе! Якщо я міг запам’ятати геть усі міри, ваги і ціни, то якихось два імені — як носом шморгнути. Вже побіг їсти лаштувати. В мене там у печі ягняча нога. Так гейби саме для такого трафунку. А відтак розкоркую алікант зі самої Флоренції для Лоренції.
— Якої Лоренції?
— Ну, це — до рими. Ми, поети, любимо римами бавитися. А так між нами, пане доктор, — він перейшов на шепіт, — дівка перша кляса. Беріть і не думайте. Тілько б вона до кухні не пхалася. А та ваша Гальшка — то хитра бестія. Добре, що ви її прогнали.
— Я її не проганяв.
— Не? А то ж як?
— Іди готуй там, що маєш. Пізніше при нагоді розповім.
Розділ 20. ГОСТІ З МИНУЛОГО
«Наступного дня ми з Айзеком, та Юліаною обідали в саду, сидячи у плетених кріслах. У саду хазяйнувало розбуяле сонце, під розквітлим кущем жасмину на круглому столику, вкритому рожевим гаптованим обрусом, парувала грибова зупа. Цікавське проміння пірнало, заламуючись, то в келихи, то в пляшку червоного вина. Раптом задзеленчали дзвіночки на вході, я відчинив двері, і в аптеці з’явилися непрохані гості. Я впізнав обох морців, що зиркали на мене на березі, і відразу відчув, що чекає мене неприємність. І я не помилився. Один із них, усміхаючись на всю ширину своєї жовтозубої пики, виголосив:
— Сеньйоре Мартіні Маємо до вас дуже пильну справу, — і, зиркнувши на Айзека, що оцінював їх суворим поглядом, додав: — Але годилося б перебалакати на самоті.
Я повів їх до сусіднього покою, давши знак Айзекові все підслухати. Жовтозуб, знову усміхаючись, запитав:
— Ви нас так ніби не впізнаєте?
— А мав би упізнати?
— „Санта-Каталіна“, — промовив він, а я отерп. Саме на цьому кораблі Мартин втратив око, а я отримав поранення. Отже, ці люди знали, хто я насправді. Сам я їх не пригадував, бо ми пересідали на стільки кораблів і стільки морців мигнуло перед нашими очима, що втримати в пам'яті всі їхні обличчя було неможливо. Але запам'ятати медиків, звісно, було куди легше. Після першого шоку з появою Юліани, вістки про Калькбреннера, це вже було занадто.
Гості розсілися на лаві, хоч я їм і не пропонував, а жовтозуб продовжив:
— Ми дуже раді, що ви нас упізнали, сеньйоре Мартін. Так приємно побачити давніх друзів, згадати бойові подвиги. Пам'ятаєте, як ми тим туркам чосу давали?
— А як ви мене біля гармати підмінили, коли мене оглушило? — втрутився другий, якого я подумки прозвав клаповухим. — Гей! Я аж здивувався: ви з першого разу їм щоглу підбили. Я тоді вас заповажав. Щоглу! З першого разу!
— Так-так, — хитав головою його товариш, — нема як дружба, скроплена кров'ю. Бойова дружба. І так приємно бачити вас у повному здоров'ї!
— Еге ж. І око зцілилося. А ми ж бачили, як воно вам витекло. Але тепер медицина творить дива, — корчив радість клаповухий. — От тільки на ніжку налягаєте, але це не така біда. Куди гірше бути однооким, правда, Гуго?
— Маєш рацію. Моя матінка колись втратила око в бою з бугаєм, то геть сказилася. Мусив із хати тікати. Чисто здуріла.
— Чого ви хочете? — перебив їх я.
— Небагато, — втішив мене Гуго. — Ми тут трішки у вашому місті протринькалися. Шинки, дівки, каруселі. Здавалося б — лише одна ніч. Але яка! Щоб я тріс, мов та кашана кишка, яку ми вчора жвакуляли, але ніч на Тортузі мені обійшлася дешевше. Але то таке. За два дні відпливаємо і дуже сумнівно, що коли-небудь запливемо сюди ще. Тому буде дуже гарно, якщо ми дістанемо від вас пам'ятку про наше бойове братство. Щось таке, що ми могли б потім з приємністю згадувати. Якусь дрібничку. Ну, скажімо — сотню дукатів.