— Тільки й усього, — підкреслив клаповухий і хихотнув.
— Еге ж, — підтвердив Гуго. — І даємо слово честі, що більше ніколи-ніколи-ніколи не причалимо у вашому місті. Ми взагалі тут чисто випадково опинилися. Просто в Ґданську не вдалося усе розпродати, а там нам порадили ще завернути сюди. І ось така мила зустріч.
Я замислився. Платити їм я не міг, хоч би й хотів, бо не мав таких грошей. А з іншого боку, мені хоч сідай на коня та тікай у світ за очі, якщо вони розбовтають про це в магістраті чи деінде, звісно ж, за винагороду. Я гарячково розмірковував, як виборсатися з цієї придибенції, коли двері відчинилися, і вигулькнула голова Айзека:
— Пане, чи можу я почастувати наших шановних гостей чудовим угорським вином, яке вам передала графиня Корнелія з Корнельська, а до вас тут прийшов пан барон де Жабульйон.
Я здогадався, що Айзек щось замислив, і, бажаючи отримати змогу розмислити над усім цим, погодився. Морці радісно привітали тацю з вином і покраяною ковбасою. Я вийшов за Айзеком, і перше, що він зробив, це притулив палець до вуст. З-за ляди усміхалася Юліана, і я відразу запідозрив підступ, тому махнув їм рукою і вивів обох до саду.
— Ну і що тут затівається? — обвів я їх суворим поглядом.
— Нічого страшного, — сказала Юліана, — ви просто потребуєте хвильки перепочинку. Щоб зібратися з думками.
— Так-так, — підтвердив Айзек, — я вам так скажу. Коли я служив у війську короля Сигізмунда, і ми перли на Московію, то саме хвилька перепочинку врятувала життя королю. А чому? Бо вони, вийшовши з намету, відразу поквапилися на пагорб, з якого було найкраще видно битву. Але тут нагодився я і побачив, що вони стали одною королівською ногою в кінський кізяк. Я миттю підскочив із віхтем сіна і заки витирав той кізяк, гарматне ядро гупнуло простісінько туди, де короля чекало гарно прибране крісло і столик з почастунком. Двоє генералів хляпнули, як стиглі груші. А найясніший король був цілий, неушкоджений і до глибини душі здивований. Тому хвилька перепочинку дуже важлива.
Я бачив, що вони мене просто загулюкують, це було видно з очей Юліани, які аж світилися. Я сказав:
— Налий мені, Айзеку, вина і я продовжу з ними цю глибоку і змістовну бесіду, виходу з якої не бачу.
— Але бачимо її ми, — сказала Юліана.
Я взяв кухлика, пригубив, і в голові моїй почало світати, сходило сонце, прокидалися пташки, лускали бруньки і квітли крокуси. Я глянув на моїх друзів і все зрозумів. Я здогадався, яким чином вони мені вирішили допомогти, й отерп.
— О, Господи! — промовив я. — Ви це зробили.
Вони скромно опустили очі.
— Це був єдиний вихід, — промовила Юліана тихеньким голосом.
— Це була моя ідея, — признався Айзек.
— А моє виконання, — уточнила Юліана.
Я налив другого кухлика і сказав:
— А що, як вони комусь розповіли, що йдуть сюди? І куди ми подінемо їх самих?
— Ми можемо закопати їх у садку, — сказав Айзек.
— І я після цього не зможу там відпочивати? — не на жарт обурився я.
— Я маю краіцу ідею, — сказала Юліана. — Ми їх кинемо на воза, вивеземо до лісу і закопаємо.
— Я вам скажу, пане доктор, — підняв вказівного пальця Айзек, — вона мудра, як доктор філософії і медицини Мартин Никанор Анчевський[14], якому я прислуговував при дуже важливих оборудках.
— Так виглядає, що ти слугував у самих Мартинів? — здивувався я.
— Аякже! То є мій щасливий знак. В імені Мартин є ім’я смерті, а отже смерть для них не страшна. І коли я з Мартином Кампіаном під час чуми ходили містом, зазираючи у різні закамарки, і коли попри нас мерли сотні людей, нам нічого не було, бо він був Мартин, а я — під його мартинським омофором.
— Як ви збираєтеся вивезти їх на возі за білого дня? Адже увечері вас не випустять поза брами.
Коли наставала вечірня година, з Ратуші лунав сигнал на знак закриття міських брам, і тоді всі прибульці і приїжджі купці покидали центр міста, залишаючи на складах і в підвалах товар, заповнюючи заїзні двори, якими рясніли передмістя, а особливо Галицьке, де селилися купці зі Сходу. Ключі від замкнених брам передавали уповноваженому для їхнього зберігання нічному бургомістрові.
— Я про це не подумала, — сказала Юліана.
— А от для таких трафунків є Айзек.
Але перш ніж він озвучив ще одну свою неповторну ідею, двері прочинилися, і увійшли Каспер з Рутою.
— Ну, от, привів вам ученицю, — сказав він, а глянувши на Юліану, додав: — Хоча бачу, у вас уже один учень є.
— Е-е, — втішився не знати чого Айзек, — нам учнів ніколи не забракне. Для усіх знайдеться заняття. Ми, доктори, завше дбаємо про те, щоб передати наші знання наступним поколінням.
Каспер зиркнув на мене здивовано. Я стенув плечима. Рута на Юліану дивилася з виразним захопленням. Авжеж, врода цього „юнака“ не могла не вражати.
— Е-е, — пробекав я, — сьогодні, може, не найкращий день.
— Та чого ж не найкращий? — заторохтів Айзек. — До нас завітали наші друзі. Ану — по кухлику!
І він відразу заметушився та, зачинивши двері аптеки, почав виставляти на ляду вино, сир і м'ясо. Я не встигав реагувати на це шалене дійство, яке відбувалося на моїх очах з неймовірною швидкістю, але Айзек і Юліана у цьому всьому чулися, мов зіграна пара акторів, які розуміються з пів слова. За кілька хвилин Айзек поприсовував ослінчики для кожного, і ось — чудова компанія частується за лядою. Крім вина є сири італійський і німецький, шмат печеного м'яса, ковбаса і хліб, спечений Айзеком. Ковбаса у мене довіри не викликала, знаючи, що такою самою вгощалися попередні гості, але Айзек, помітивши мій задумливий погляд, перший шматок кинув собі до писка. Ага, отже істина була у вині.
— У вас клопіт? — запитав Каспер, роззираючи свій кухлик, мабуть, шукаючи якогось знаку.
— У нас, докторів, без клопотів не буває, — сказав Айзек. — Але всі проблеми вирішуються. Нема невирішальних. Головне мати однодумців. От ми з паном доктором Мартином і Ю… — тут він урвав свою тираду і взявся підсипати закуску на тарілки, коли я зиркнув на нього.
— Чи можу я втрутитися? — спитала Юліана. — Мене звати Лоренцо. Я учень пана доктора. Сьогодні трапилася у нас прикра річ. Пана доктора хотіли отруїти і надіслали йому в подарунок отруєне вино. І так сталося, що завітали до нього люди… точніше пірати, які запропонували купити у них діжку оливкової олії. Ясна річ, з пограбунку. Вони сторгувалися, ну і пан доктор, як гостинний господар, пригостив їх вином, яке отримав у подарунок.
— І що? — завмер Каспер з кухликом у руці.
14