— Очікування війни, — сказав я, — це те, що жевріє десь глибоко в мені, і я його відчуваю, але боюся роздмухати. Боюся, що знову зазнаю того сп'яніння, про яке ви говорили. А ви, Франце, теж воювали?
— О-о, де я тільки не воював! — похитав головою Франц. — Але скажу вам, що ваші війни — це дитячі забави проти тих війн, які прийдуть після вас. То будуть війни мільйонів і мільйонів. І в порівнянні зі страшним звіром, який вирветься тоді на волю, звір, що сидить у нас, — це тільки маленький шкодливий котик. Мій великий друг магістр Ульріх фон Юнгінген[17], завше підкреслював, що війна, як і жінка, — не прощає зради. Війна в кожному з нас. Ми заручені з нею навіки. Кожен воював деінде, але тепер нас чекає спільна війна. Бо всіх нас єднає той самий шкодливий котик. Не називайте його звіром. Він не заслужив на це. Хоч і не дозволить нам пересидіти, а буде тихенько шкребтися, коли проб’є час. І цей час уже близько.
Він говорив якось загадково, мовби мав переконання в тому, про що говорить. Можливо, він і справді володіє даром передбачення, і нас чекають нові випробування?»
Розділ 27. ДЕНЬ МОРАНИ
«Уже цілий тиждень Львів скидається на закипілий казан, в якому все булькоче, газує і кружеляє, бо скоро, ось уже незабаром 21 березня — Яре Свято, свято Морани, і народ кинувся готуватися до цього похмурого свята, як до чогось веселого і світлого, хоча воно було далеке від світлості, бо Морана пов’язувалася з моровицями, які збирали завше щедрі жнива у містах і селах. І хоча до Львова ще моровиця останнім часом не завітала, але була вона вже не за горами, і коса її спритно тяла, тож страх сковував усі думки міщан. У небі ввижалися знаки, хтось бачив Білу Пані на обрії верхи на білому жеребцеві, когось атакували мурахи й жуки, тривога кільчилася і випускала пагони, якими обплітала все довкруж. Народ потребував розваги, змоги виплеснути назовні всі свої пристрасті і забутися бодай на певний час. Свято Морани, коли поминали небіжчиків, насправді нічим не нагадувало Дня всіх померлих, коли засохлі квіти, опале листя, дощі, похмурі дні і довгі ночі викликають утому і бажання заснути, коли кінець року скидається на кінець життя. Та геть інакше все це сприймається в березні, коли природа прокидається і дає про себе знати барвами, запахами і звуками. У душах людей тоді теж прокидається весна. Тому увесь Львів уже тиждень жив тими моровими задушками, і кожен ладнав маску якогось свого предка, що помер чи то від мору, чи то від якої іншої напасті — холери або віспи, відшукував у скринях чи на горищах старі його лахи, приміряв на себе, крутився перед дзеркалом і підправляв, де треба. Не важило, наскільки воно гарно пасує і виглядає, нікого це не цікавило, бо всі й так носили маски, за якими чулися, мов за заборолом у своїй фортеці, могли й голими вийти до міста, сором зникав, усі умовності опадали під ноги. Оскільки вважалося, що одяг покійника має оздоровлюючий ефект, то оте перевдягання відгравало ще цю важливу функцію. Але не тільки одягом і маскою зображали пращурів, при цьому ще згадували якісь звичаї чи особливості померлого, його мову, поведінку, все бажано було відтворити так, аби, вийшовши на люди, можна було стріти якогось старого порохнявого діда, який би радісно вигукнув: „О, най би мене дурний цап в дупу луснув, коли то не пан Цвайґольд!“.
Усі зусилля цього культу були спрямовані на те, аби подолати панічний страх перед моровою смертю, а повернення померлих у їхній зовнішній оболонці скидалося на спробу щось виправити у днях проминулих, коли людина була ще жива, але не отримала тієї уваги і тих почестей, на які заслуговувала. І з часом у живих прокидалася любов до якогось свого пращура, а точніше до його духа, до чогось ефемерного і позбавленого тілесності, до чогось ідеального, позбавленого недоліків, усі спомини, які б могли зіпсувати цей зацукрований образ, негайно відкидалися у непам’ять. І як колись герої ставали богами, так само мертві перетворювалися на героїв. Бо ж відомо, що мертві правлять живими, але не своїми примхами і недосконалістю, а навпаки своєю доброчесністю, чистими прикладами для наслідування: мертві моляться за живих, а тому їх не можна забувати, мертві хочуть жити в живих, а тому треба намагатися втілити у своєму житті те, чого вони прагнули за життя.
У такі дні духи померлих насильною смертю поверталися, невідімщені й стривожені, як поверталися і поховані без обряду, а їхню присутність відчували всі. Духи були поруч, інколи долинав їхній шепіт, інколи доводилося з ними й розмовляти, сперечатися чи виправдовуватися. Але в новій прибраній личині люди вже були захищені від їхніх докучань, вони мовби самі ставали духами і поводилися так як ніхто з них в інші дні не поводився.
А що душа не має форми, яка могла б бути пов’язана з якоюсь матерією, і про неї не можна судити за обрисами тіла чи за рисами обличчя, то естетичний бік усього цього маскараду не відзначався особливою вишуканістю. Маючи переконання, що й неоковирне тіло може ховати в собі прекрасну душу, певна категорія міщан перетворювала це свято на пародію, вдягаючи на себе що під руки потрапило, зокрема й деколи потворні маски, виготовлені наспіх і так розмальовані строкатими барвами, що якби бідний пращур встав з гробу й уздрів, яким його бачать нащадки, то здурів би на місці. Серед таких масок переважали звірячі й пташині голови, оздоблені віхтями розмальованої вовни чи жмутами пір’я, або ж писки якихось страховидл з кривавими іклами.
А ще було інше, не менш захопливе заняття — будівля височенного чудовиська, страшенної почвари, в народженні якої брало участь ледь не все місто, бо зносили для неї безліч усілякого непотребу — старий посуд, штахети, шмаття, гілляччя, мотузки, все, що могло стати в пригоді, аби та проява, що мала зображати Чуму, виросла до вражаючих розмірів та ще й могла рухатися на колесах, бо будували її біля Краківської брами, а везти мали на Ринок. Поволі це чудисько і справді виростало, набираючи щораз строкатішого вигляду, і скидалося на стару обтріпану циганку з чорним обличчям, на якому виділялися великі червоні вуста з вискаленими іклами і круглі вирячені очі. Після того, як почвару збудують, вона мала постояти два дні на Ринку, а на третій, власне 21 березня, її палили. Почвара була спільним витвором, належала всім і нікому, кожен міг наблизитися і вставити свої п’ять ґрейцарів, але завше знаходився хтось, хто стежив за порядком і міг щось поправити, змінити чи перечепити на інше місце. І тим кимось уже кілька років був кат, бо врешті-решт це ж він і мав стратити чудисько, отже, мав на те своє тверде катівське право. Каспер по кілька разів на день ходив до пугала й приглядався, але ніколи не втручався у присутності того, чий внесок у всенародний витвір був йому не до шмиги, чекав, коли той піде, а щойно тоді щось поправляв і, задоволено оглянувши наслідки свого втручання, відходив. Не у всіх було таке витончене почуття краси, яку нього.
17