— Гей! — гукнув суддя до візника. — Чого не їдемо?
Візник озирнувся, і суддя з жахом побачив, що то зовсім не Войтіх, а хтось, кого він уже десь бачив, але пригадати не міг. Жахливий здогад ошелешив його. Він вихопив пістоль і наставив на незнайомця.
— Ти хто?
Той спокійно зіскочив з козел й відкинув каптур. Перед суддею стояв молодий хлопець.
— Ти учень аптекаря? Якого дідька? Чого тобі треба?
— Ні. Я не учень аптекаря, — відповіла Юліана. — Я сестра тієї, кого ви убили на полюванні. Пізнаєш цей ліс?
— Що ти городиш! Мене там не було.
— Скидай штани.
Юліана витягла шпагу. Зількевич нервово роззирнувся, все ще не вірячи, що опинився на безлюдді. Він спробував стрелити, але порох тільки зашипів і погас. Він вийняв шаблю і став атакувати. Чоботи слизькали на мокрій траві. Юліана спритно відступала, уникаючи ударів шаблі по шпазі, суддя даремно рубав повітря. Юліана лівою рукою відстібнула плащ і змахнула ним перед очима Зількевича. Той на мить втратив її з очей, коли ж вона знову з’явилася перед ним, то він уже стояв із перетятим очкуром і зі спущеними штанами. Суддя плутався в штанах, але підсмикнути їх не давала йому нападниця, бо тепер вона атакувала з різних позицій. В один із моментів вона всадила йому вістря шпаги глибоко в правицю над ліктем, він скрикнув, шабля випала. Тепер він стояв безборонний.
— Підніми сорочку, — наказала дівчина.
— Я її не вбивав, — лопотів Зількевич, — я тільки бавився з нею… то не я… коли вона робила оте зі мною… її шмагнув батогом син Грозваєра, і вона, може, й не хотячи, вкусила…
— Підніми сорочку.
Зількевич, хлипаючи, підняв сорочку лівою рукою, і Юліана побачила саме те, чого й сподівалася.
— Я її не вбивав. То Матіас! Матіас стріляв з лука! Вони її доганяли, а як побачили, що втече, Матіас стрелив. Мене там не було.
— Авжеж. Ти в цей час скиглив, лежачи на сіні і притискаючи руки до свого скарбу. Тут, де ти стоїш, догнала її стріла. Я знайшла це місце. Знайшла її волосся, яке повидирала ожина, коли ви її волочили по землі до річки.
— Я не волочив. То був не я, — він весь час роззирався, шукаючи порятунку.
— Це нічого не міняє. Вас було п’ятеро. І всі ви однаково завинили. Ви зробили це тому, що знали — за повію ніхто карати не буде. Але ви на цьому не зупинилися. Хто убив сміттяра?
— Міхаель, син Ґрозваєра.
— А Реґулу?
— Теж він.
— Що ж — іди до своїх друзів.
Шпага зблиснула на сонці і пробила судді рот. Він важко звалився на землю. Юліана швидким рухом втяла йому язика, витягла з-за пазухи флягу зі спиртом, де уже лежали інші обтинки, додала останнього і дбайливо закрутила. Затим сіла на козли і, притьма вивівши карету на дорогу, випрягла одного коня і помчала в напрямку міста, де на причалі чекав на неї корабель. Покидаючи місто, при дорозі у кущах неподалік від Краківської брами вона сховала торбу зі своїми речами, але часу, аби їх забрати вже не було — саме вибило восьму. Юліана пришпорювала коня, не спускаючи ока з причалу, останній човен ось-ось мав відбитися від берега. Вона ще з коня кричала й махала капелюхом, бо морці почали відпихатися веслами від берега. Врешті вони її таки помітили й затрималися. Дівчина зіскочила з коня й підкликала одного з хлопчаків, що крутилися на березі й були завше напохваті, коли треба було помогти щось розвантажити чи занести до міста. Малого Стася вона добре знала, він завше відзначався сумлінністю, й на нього можна було покластися. Юліана пояснила, як відшукати торбу, яку вона сховала в кущах. Торбу треба було занести до аптеки «Під Крилатим Оленем».
— А ще покличеш аптекаря і віддаси йому цього листа і ось цю флягу. Тільки йому в руки, розумієш? Поклянися.
— Та щоб я, пане Лоренцо, тричі запався, коли кому збовкну. Ви ж бо мене знаєте!
Стась перехрестився, а Юліана вручила хлопцеві золотого. Відтак сіла в човен, знеможено опала на дошку і, витерши спітніле чоло, поглянула зі смутком на місто.
Капітан допоміг їй піднятися на корабель і хотів запровадити в каюту, але Юліана відмовилася, вона хотіла ще попрощатися з містом, яке для неї було таким дорогим, але вже неприступним. Вона дивилася, як воно зникає в тумані, як у клубах імли вигулькують і тануть вежі та бані, і її затопив непереборний смуток, він стиснув її серце і, щоб не розридатися перед усіма на палубі, вона побігла в каюту і зачинилася там. Тепер вона дала волю сльозам. На столику біля ліжка стояла пляшка ямайського рому і таця з овочами[19]. Юліана зробила великий ковток, відкинулася на подушку і заплющила очі. Вона відімстила і могла рухатись далі. Яким буде її подальше життя, уже не так важливо, бо найважливішим було те, що вона це зробила.
Розділ 31. МАСКА СОВИ
«23 березня 1648 року.
Наша камера доволі простора, але з одним маленьким віконцем під самою стелею, так що панує тут напівтемрява, до якої швидко звикаєш. І коли з'являється варта, приносячи нам воду та їжу, доводиться одвертатися від світла, яке лине з відчинених дверей. Вранці раз на день виводять нас на подвір'я, де можна помитися і пройтися від муру до муру, решітчаста брама в такий час завше обліплена роззявами, які спостерігають з цікавістю за нами. Підозрюю, що моя персона викликає у них куди більший інтерес, аніж розбійники. Уночі чути шурхіт, попискування мишей, шелест соломи. Якщо прикласти вухо до стіни, можна почути глухий стогін сотень страждальців, які побували тут перед своєю останньою мандрівкою в небуття. З деким із них і я був знайомий.
Як дивовижно все повертається! Ще вчора я був шанованим міщанином, а тепер — убивця. Бо кожен звиса над своєю безоднею. Моя безодня відкрилася переді мною з самого ранку. Я одягався, коли пролунав гучний стукіт у двері. Айзек побіг відчиняти і остовпів, побачивши бурґграфа з ціпаками.
— Де господар? Поклич.
Айзек хотів уже було бігти за мною, алея сам спустив ся сходами, запинаючи на ходу сорочку.
— Пане доктор, — промовив бурґграф. — Маю, на жаль, неприємну місію вас арештувати. Сьогодні на світанку у ліску було убито суддю Зількевича. А за Краківською брамою ми знайшли торбу з вашими речами.
— Звідки вам прийшло, що то мої речі?
Бурґграф кивнув, і один з ціпаків приніс торбу, на якій було вишито крилатого оленя — емблему аптеки. Таких торб в аптеці було зо два десятки, коли я робив замовлення на якісь заморські товари, то передавав їх на корабель порожніми, а поверталися вони напакованими. Так чинили й інші аптеки, маючи кожна нашиту свою емблему, аби товари не переплутувалися й не губилися. Бурґграф розкрив торбу і став виймати речі. Там був одяг Юліани. Я був ошелешений.
— Це одяг мого учня, — пояснив я.
— Іде ваш учень зараз?
— Не знаю. Де ви знайшли цю торбу?
— При дорозі в кущах. Вона ж ваша?
— Моя. Але навіщо б я її мав ховати в кущах?
— Аби була напохваті, коли будете покидати місто. Можливо, ви планували ще якісь подвиги під маскою сови. Звідки мені знати.
— То ви гадаєте, що я убивця?
— Може, не сам, а разом зі своїм учнем.
Ціпаки розбрелися аптекою, зазираючи в кожен кутик. Нічого не знайшовши, чекали на розпорядження бурґграфа, коли раптом один із ціпаків висунув шухляду мого столу і виявив список, якого мені дав Йоган. Я отерп.
19