Поглянувши на номер, натиснув великим пальцем «Прийняти». А лівою рукою знову пригорнув її до грудей.
— Кев? — відповів Деніел між зітханнями.
— Денні — агов, ви в безпеці, народ?
— Еге.
— Що робите?
— Намагаємось трохи поспати.
— А видається, що марафон біжиш.
— Мене налякав телефонний дзвінок. Трохи розхитані нерви, розумієш, — він так легко обманював, що вона ледве стрималась, щоб не всміхнутись попри бурю всередині неї.
— А, еге. Даруй. Дай поговорити з Олеандр.
— Тобто Алекс?
— Та хоч як. Дай їй слухавку.
Вона намагалась уповільнити дихання, щоб голос лунав як зазвичай.
— Слухаю!
— Що? І не кажи, що тебе теж телефон злякав.
— Я не агент для спецоперацій. І ніч була довгою.
— Я недовго. Я знайшов свою людину. Ти чула коли-небудь ім’я Діверз?
Вона хвильку поміркувала, намагаючись повернути свій розум до вагомих речей.
— Так, знайоме ім’я. Десь зустрічала його в документах, коли добували інформацію для ЦРУ. Але він ніколи не навідувався, щоб стежити за розслідуванням. Чи він наглядає там за всім?
— І не просто наглядає. Зараз він другий у начальстві з прицілом нагору. Він був одним із політиків, за якими я стежив. Сьогодні вранці Діверзу зателефонували, він пробиває кілька стін, сам телефонує. Я його знаю. Він полюбляє влаштовувати біганину для підлеглих і ніколи не полишає свого кабінету. Посилає помічників, щоб привели, кого йому треба. Завжди грається у владного. Але після другого дзвінка він прожогом біжить, аби зустрітись із твоєю людиною, Карстеном, немов якийсь хлопчик на побігеньках. Вони зустрічаються у випадковому житловому комплексі далеко від їхніх офісів, а потім ідуть на спокійну прогулянку з таким виглядом, ніби повсякчас прагнуть убити один одного. Безперечно, це Діверз.
— Якої ти думки?
— Хм. Гадаю, мабуть, варто таки відправити імейл. Я маю дізнатись, кому ще про це відомо. Схопити Діверза буде неважко, але це лише відлякне його поплічників, якщо він не один. Ручку маєш?
— Секундочку.
Переповзла на переднє сидіння і знайшла рюкзак. Добувши ручку, надряпала імейл, який він продиктував їй, на звороті квитанції із заправки.
— Коли? — спитала вона.
— Сьогодні, — вирішив він. — Коли ви поспите і вгамуєте свої нерви. Я відправлю його з Батон-Руж.[4] Склала текст чи побути тобі за суфлера? Ти в курсі головного питання. Не треба писати зарозуміло.
— Гадаю, я в змозі удати Печерну людину.
— Чудово. Щойно поміняєтесь машинами з Маккінлі, рушайте туди, — він раптом заговорив тихо, як у бібліотеці, але намарне старався, бо Деніел був надто близько. — Денні не завдасть тобі клопоту, плентаючись за тобою?
Вона повернулась обличчям до Деніела. Його реакція була очевидною.
— Еге, я вже не певна, що це слушна думка. Називай мене параноїком, але я вже не вірю в існування безпечних домівок.
Деніел нахилився, щоб, міцно притиснувшись губами, поцілувати її в чоло, тому їй важко було слухати, що казав Кевін.
— …знайди місце для Лоли. Погано з обличчям? Олеандр?
— Га?
— Обличчя. Яке на вигляд?
— Велика пов’язка через ліву щелепу та вухо.
Поки вона говорила, Деніел нахилився ближче, щоб оглянути її рани, а потім різко вдихнув.
— І всі приколи, що були раніше.
— Може подіяти, — мовив Кевін. — А Лола теж поранена. Я згодую їм байку, що їх задовольнить.
— Кого?
— Людей у пансіоні для собак. Хай йому грець, Оллі, тобі слід виспатись. Ти стаєш щосекунди тупішою.
— Добре, я напишу тобі імейл зараз, поки в мене слушний стан душі.
— Зателефонуй, коли знову виїдете на дорогу, — і Кевін поклав слухавку.
— У тебе пов’язка просякла кров’ю, — стривожено мовив Деніел.
Вона передала йому телефон.
— Усе гаразд. Я мала б замазати її клеєм минулої ночі.
— Помастимо зараз.
Вона підвела очі. Паніка та злість на його обличчі вщухли, перетворившись на занепокоєння. Спина в нього досі була липка від поту, але дихав він рівно. Та вона не була певна, що перебуває в такому ж спокійному стані.
— Просто зараз? — спитала вона.
Він глянув на неї, зважуючи.
— Так, просто зараз.
— Що, так сильно кровоточить? — вона обережно торкнулась пов’язки, але відчула, що та лише трішки тепла й волога. З його виразу обличчя вона гадала, що там юшить цілий потік.
— Кров тече. Цього вдосталь. Де аптечка?
Зітхаючи, вона повернулась до купи спортивних сумок. Нагорі лежала не та. Тому їй довелося перекласти всі. Шукаючи, відчула, як його пальці обережно ледве торкаються її лівого плеча.