Деніел тихо чекав, не озираючись на брата.
— Добре. Гаразд. Я вбив десь е-е-е… сорок п’ятеро людей, а можливо, більше. Я не певен щодо загальної кількості, адже не завжди є час перевіряти пульс. То ти розумієш, чому я мав тримати тебе якнайдалі від мого життя?
Тепер Деніел поглянув на Алекс.
— А ти коли-небудь вбивала когось?
— Тричі.
— Тричі… о! Тих, кого твоя компанія послала за тобою?
— Так.
— Не поводься так, ніби через це вона краща за мене, — втрутився Кевін, розсердившись.
— Я й не думав… — повів був Деніел.
Тепер уже випала черга Кевінові кричати.
— Спитай, скількох вона катувала перед тобою. Спитай, як довго тривали катування кожного з них. Скільки годин — чи діб? Я просто стріляв у людей. Чітко й швидко. Я б ніколи не робив те, що робить вона. Будь з ким, надто з невинним цивільним, як…
— Стули пельку, — гаркнув Деніел. — Просто припини говорити. Не кажи такого про неї. Хай скільки болю вона завдала мені, пам’ятай, що ти завдав мені більшого. Це більше боліло й тривало набагато, набагато довше. Кажеш, мав добрі підстави. І вона мала. Вона не знала, що її обманюють, що нею маніпулюють. Я знаю, як це.
— Немов вона тут просто безневинна стороння людина.
— Я сказав, стулися! — останнє слово Деніел проревів оглушливо голосно.
Алекс сіпнулась. Пес заскиглив, втягуючи морду в машину й дивлячись на хазяїна.
— Спокійно, — мовив Кевін, мабуть, собаці.
Деніел помітив, як вона відреагувала:
— З тобою все добре?
— Власне, на додачу до купи інших неприємних пошкоджень, у мене ще й голова зараз лусне.
— Даруй.
— Пусте.
— У тебе такий вигляд, ніби ти зараз розвалишся, — і образно, і буквально. Хочеш, я кермуватиму? А ти, можливо, подрімала б.
Вона хвильку поміркувала. Їй завжди доводилося робити все самотужки, але то й добре, бо тоді вона знає, що все зроблено як годиться. Їй ні з ким було кермувати по черзі, але то теж добре, бо тоді їй не доводилось нікому довіряти. Довіра — вбиває.
Утім, вона усвідомлювала межі своїх можливостей. Щось у думці про те, що можна спати й подорожувати водночас, видавалося таким розкішним…
І вона довіряла Деніелу, знаючи, що він не скривдить її і не зрадить.
Усвідомлюючи, що, можливо, страшенно помиляється, вона все одно йому довіряла.
— Дякую, — відповіла. — Чудово було б. Я з’їду на узбіччя на наступному виїзді.
Ці слова дивно пролунали, коли вона їх промовила. Немов репліка з телевізора, рядки одного актора іншому. Але, гадала вона, саме так лунають діалоги нормальних людей. Просто в її житті таких було обмаль.
Протягом кількох кілометрів до наступного виїзду з дороги так приємно було їхати в тиші. Спокій навіть нагнав на неї ще більшого сну. Вона вже мимохіть почала повільно блимати, коли виїжджала на брудне узбіччя.
Ніхто не прохопився ані словом, поки вони мінялись місцями. Голова Кевіна похилилась на спинку сидіння, очі заплющені. Деніел ледве торкнувся її плеча, проминаючи її.
Та хай як вона втомилась, заснути їй вдалося не одразу. Спочатку вона гадала, що це через незвичне відчуття, що машина під нею рухається; її тіло звільнилося від тривалої звички усвідомлювати, що, оскільки вона за кермом, спати не дозволено. Вона кілька разів зиркнула на Деніела з-під своєї бейсболки, просто щоб бути певною. Він умів кермувати машиною. Отже, можна відпочити. Звісно, сидіння було незручне, але не більш незручне, ніж її звичайне місце для сну. Вона навчилась відпочивати де тільки могла. Але її голова була… надто вільною. Збагнувши це, вона усвідомила, що їй бракує протигаза. Він став невід’ємним атрибутом її сну.
Коли вона усвідомила, у чім річ, усе владналось. Вона натягнула кепку на побите обличчя якомога нижче й наказала собі розслабитись. Сьогодні вона дротів не натягувала. Жодного небезпечного газу. Усе добре, запевнила вона себе.
Було поночі, коли вона прокинулась. Вона почувалася скуто, тіло страшенно нило й хотілося їсти і в туалет. Вона хотіла б поспати ще, аби уникнути усіх цих неприємних відчуттів, але брати знов сперечалися. Вона надовго відключилась, тому не могла їм дорікнути, що вони про неї забули, але їй хотілося, щоб вони не сварились через неї, коли вона прокинулась.
— …Та вона ж негарна, — казав Кевін, коли вона почала просинатись.
— Ти ж навіть не знаєш, який у неї вигляд, — сердито відповів Деніел. — Ти натовк їй обличчя, перш ніж тобі випала нагода назватися.
— Річ не в обличчі, малий. У неї статура, як у кістлявого десятирічного хлопчика.
— Через таких, як ти, жінки думають, що всі чоловіки — собаки. Таких ще кличуть сильфідами.[3]
3
Часом сильфи називають ельфами. Сильфи здебільшого добрі до людей, якщо їх не дратувати.