Оксана розсміялася.
– Ви ще «Міміно» згадайте.
– А що? Чудовий фільм! І все ж повернімося до нашої розмови. Отже, людей було мало. Тобто ви мали добре запам'ятати всіх?
– Мабуть.
Ярослав дістав із портмоне світлини, передані Барбарою.
– Ось, погляньте. Ви бачили цих людей того дня?
Вона взяла фото в руки, придивилася.
– Так, звичайно. Євген, Антон і Павло.
– Ви знайомі? – прийшла черга дивуватися Ярославу.
– Не більше, аніж з вами, – посміхнулася Оксана. – Просто наші чоловіки, подорожуючи без жіночого товариства, вважають за необхідне залицятися до стюардес. Деколи навіть дуже нав'язливо. Але ці хлопці не були надто нав'язливими. Просто веселі й безтурботні молоді люди. А що трапилося? Це стосується когось із них?
– Як вони поводилися? – пустив Ярослав її запитання повз вуха.
– Так, як я й казала – веселі й безтурботні хлопці. Антон і Павло були дещо напідпитку, але поводилися цілком пристойно. Анекдоти розповідали.
– А Євген?
– Що Євген?
– Ви сказали, що тільки Антон і Павло були напідпитку. Ви впевнені, що Євген був тверезим?
– Думаю, так. Хлопці весь час підсміювалися з нього, мовляв, дружина приворожила, тому пропав для колективу пан Бондаренко. Ще якісь жарти на зразок того, я вже й не пам'ятаю. Скажіть, що сталося?
– Заждіть, я все розповім. Скажіть краще спочатку, чи не чули ви від них якихось розмов про справи, про гроші, про якісь проблеми?
Оксана замислилася.
– Ні, – мовила нарешті. – Нічого такого. Так, компліменти й порожні балачки. Та й, повторюю, летіти тут зовсім недовго.
За вікном кафе зупинилася блискуча чорна «Тойота». Крізь опущені через спеку вікна Ярослав помітив невисокого чоловіка років сорока в білій форменій сорочці пілота.
Чоловік неквапно дістав із нагрудної кишені мобілку й натиснув кілька кнопок. За мить у сумочці Оксани запищав телефон. Вона посміхнулася, помахала рукою чоловікові в машині й дістала слухавку.
– Так, Олександре Вікторовичу! Дякую, звичайно. Так, я за хвилину буду вільна. Так, так… Добре.
Вона відімкнулася і поклала телефон на місце.
– Наш командир. Пропонує підвезти. Ви не проти?
– Як чоловік, я, звичайно, проти. Але що вдієш? Життя часом жорстоке з нами. Доведеться берегти вірність Софійці.
Оксана не сприйняла жарт.
– Ви обіцяли сказати, що з ним трапилося.
Ярослав допив каву й відставив чашку.
– З ним, Оксано, трапилося погане. Його… Стоп! Ви запитали «з ним», кого ви маєте на увазі?
– Цього чорнявого хлопчину. Євгена.
– Чому саме Євгена? – Ярослав відчув, як нерви в нього напружилися від передчуття чогось сенсаційного. Передчуття не ошукало.
– Тому, що Антона і Павла я бачила вчора. Вони летіли зворотним рейсом до Варшави. Євгена з ними не було. І вчора вони не жартували, були похмурими й мовчазними.
Ярослав зробив над собою зусилля, намагаючись виглядати спокійним.
– Ви нічого не переплутали? Це точно були вони?
– Можете не сумніватися, пам'ять на обличчя в мене добра. Це були ті самі хлопці.
– Так, – Ярослав зібрався з думками. – Ви допомогли мені, Оксано. Дуже сильно допомогли. Що ж до Євгена… Його вбили. I я саме займаюся тим, що намагаюсь притягти вбивцю до відповідальності.
Оксана спохмурніла.
– Такий милий хлопчина. Як шкода.
– Так, шкода.
Вона зітхнула.
– Все, я маю йти. Вас підвезти ближче до центру?
– Що?.. А, дякую, не потрібно. У мене, здається, з'явилися тут ще деякі справи.
За годину, познайомившись із кількома досить суворими чиновниками «Wizz Air» (компанії, яка здійснювала авіаперевезення), втративши добрячу порцію красномовності й кількадесят доларів, Ярослав крокував до зупинки маршрутного таксі. На руках мав повний список пасажирів того самого рейсу, на якому, за твердженням стюардеси Оксани, летіли до Варшави Антон Сердюк і Павло Мостовий. Зазначених імен у списку не було.
Розділ 11
Галкін сидів у кабінеті сам, заклавши за вухо невеличку викрутку і надавши обличчю діловито-заклопотаного вигляду. Перед ним, зайнявши увесь простір потертого письмового столу, лежала догори ногами друкарська машинка. Поряд з нею, примушуючи непокоїтися за долю приладу, знаходилися плоскогубці й замашний молоток.
– Кляті німці, – бурчав Галкін. – Це ж треба так зробити машинку, щоб вона ось уже шість десятків літ служила й уперто не хотіла ламатися без надії на воскресіння! Її ще за Брежнєва потрібно було б замінити, але зась! Будьте люб'язні, Вадиме Олексійовичу, дровенят підкинути, пари підняти, і вона ще нашим онукам послужить. Он уже й у ВБНОНі[2] два комп'ютери в кабінетах. А мені знову колупайся в череві цього чуда європейської друкарської справи.