Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкiстю, як i ранiше, - принаймнi так здалося всiм. I потiм хмари знову почали вiддалятися. Риндiн стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який вiдмiчав, як змiнюється температура корпусу ракети зовнi. Так, як i слiд було чекати, супертитанова оболонка трохи розiгрiлась. Але поки що немає нiчого загрозливого. Це - нормальне пiдвищення температури для тiла, яке з величезною швидкiстю пронеслося крiзь шари атмосфери зi швидкiстю близько десяти кiлометрiв на секунду. А тепер ця швидкiсть ще зменшилась внаслiдок другого гальмування, тертя в атмосферi.
Все вiдбувається правильно.
Риндiн сповiстив супутникiв:
- Вступили в другий елiпс. Швидкiсть - дев'ять з половиною кiлометрiв на секунду. Тривалiсть польоту по другому елiпсу - чотири з половиною години.
- Це виходить, що другий елiпс удвоє менший вiд першого? - запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все.
- Нi, Галиночко, навiть менше нiж вдвоє, - вiдповiв Сокiл, - бо ми летимо тепер значно повiльнiше. Незабаром доведеться шукати мiсце для посадки!
- Зовсiм незабаром. Тiльки три елiпси, дуже трошечки, - стримано пожартував Ван Лун. - Тодi шукатимемо рiвний аеродром.
Шукати? Аеродром? Та ще й рiвний?.. Справдi, це звучало як насмiшка.
Та й взагалi, як це "шукати мiсце для посадки" на обгорнутiй хмарами Венерi?
Скiльки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились i розходились, наче велетенськi хвилi перекочувалися в сiрому хмарному океанi. I хоч би це був тiльки один густий прошарок хмар! Нi, хмари йшли в кiлька рядiв. I коли у верхньому шарi створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, - там виднiлися знову хмари, ще густiшi, ще непроникливiшi...
- А панорамний радiолокатор? Хiба вiн не допоможе? - вголос подумала Галя Рижко. - Адже вiн мусить вiдкрити нам те, що дiється за хмарами, на самiй поверхнi Венери!
Сокiл безнадiйно махнув рукою: погано i з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.
Так, навiть з цiєї, вже зовсiм невеличкої за астрономiчними масштабами вiдстанi, панорамний радiолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як i перед початком гальмування. Ось на екранi великий океан, вiн немовби збiльшився в розмiрах. Можна яснiше роздивитись нерiвнi береги, мов порiзанi глибокими язиками заток. Ось посеред океану свiтла пляма,- мабуть, острiв. А злiва, на суходолi, - розпливчаста звивиста лiнiя: чи не рiчка?.. Але добре роздивитись нiчого не можна. Правда, як i ранiше, на екранi локатора оку не заважають густi хмари, вони наче розтанули. Але замiсть них сiрими струменями пливе нерiвний туман. Iнодi вiн стає прозорiшим, тодi можна бачити i острiв, i рiчку. А потiм знову набiгає щiльна хвиля туману - i все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радiолокатор допомагає дуже погано. Чому вiн кепсько дiє?
На це запитання не мiг вiдповiсти нiхто.
- Ще одна загадка? - сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.
Отже, розраховувати на допомогу панорамного радiолокатора для вибору мiсця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рiвнi кола над Венерою. Тодi треба сiдати. Куди?..
Ось тут i мусив показати себе радiолокатор, випробуваний i перевiрений на Землi. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крiзь найгустiшi хмари - i поверхня Землi виглядала для спостерiгача ясною й чiткою, можна було роздивитись найменшi деталi. I Риндiн, i конструктори корабля вважали, що панорамний радiолокатор буде так само дiяти i на Венерi, дасть можливiсть роздивитися її поверхню незалежно вiд хмарної пелени i вибрати мiсце посадки. Локатор чомусь вiдмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наослiп, прямо в густi хмари. Хто знає, що ховається за ними - гори, скелi, урвища... Щаслива посадка за таких умов була б рiдкiсним випадком.
Зосереджене, нахмурене обличчя академiка Риндiна свiдчило про тривогу, яку вiн вiдчував. Це розумiли всi - i бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цiєї тривоги, ховаючи її за звичайними дiловими зауваженнями. Але навiть самий голос зраджував його, коли вiн, лишаючись зовнi цiлком спокiйним, говорив:
- Ван Лун, Галю, уважно спостерiгайте за екраном перископа. Можливо, що в просвiтi мiж хмарами вам пощастить помiтити щось. Вадиме, перевiрте ще раз напруження на панорамному радiолокаторi. Може, щось там з контактами... або замало обертiв у генераторi?
Сокiл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевiряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радiолокатор вiдмовлявся працювати. Бiльше того, вiн працював гiрше, нiж спочатку, перед першим гальмуванням. I це було найдивнiшим.
Виходило так, що на досить великiй вiдстанi панорамний радiолокатор дiяв, хоча i зовсiм не так бездоганно, як на Землi i як сподiвались його конструктори. Все ж таки вiн давав можливiсть розрiзняти на поверхнi Венери деякi крупнi об'єкти. Проте що бiльше астроплан наближався до планети, то гiрше поводився радiолокатор. Зараз, у кiнцi другого елiпса, на його екранi не можна було роздивитися навiть тiєї звивистої розпливчастої лiнiї, яку мандрiвники вважали рiчкою на суходолi. Все сховали пiд собою нерiвнi, тремтливi струменi туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:
- Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалi гiрше? Хiба ультракороткi хвилi не всюди однаковi?
Сокiл роздратовано знизав плечима.
- Хвилi-то однаковi, та хто ж його знає, що тут вiдбувається? Можливо, щось зiпсувалось в апаратi, хоча я й не можу виявити найменшої несправностi в схемi. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалi погано вiдбиває ультракороткi хвилi...
- Гаразд, але чому ж тодi ранiше було видно краще, а тепер значно гiрше?
- Чорти його знають! А звiдки нам вiдомо, може, тут є ще якесь невiдоме випромiнювання, яке шкiдливо впливає на дiю локатора? Хiба можна сказати щось певне? Так чи iнакше, вiд панорамного радiолокатора користi зараз мало, ось що!
Галя Рижко не стала бiльше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навiгаторську рубку. Але ж i тут не було нiчого видно, - крiм тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається пiд ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколi Петровичу?
Лише на одну коротку мить Галi раптом здалося, що вона помiтила мiж хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив мiж хмарами верхнього шару вiдкрив другий нижнiй шар. I в ньому майнув просвiт яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь iнший, скажiмо зелений?.. Проте це тривало тiльки одну мить - i просвiт знову зник. Та невже ж це тiльки здалося? Нi, було, було щось червоне, Галi варт лише примружити очi - i цiлком чiтко воскресає яскраво-червоний просвiт!
Вона з боязким сподiванням озирнулася на супутникiв. Сокiл лишався в центральнiй каютi, вiн усе ще пробував розшукати уявлювану несправнiсть у схемi панорамного радiолокатора. Микола Петрович якраз цiєї митi заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помiтивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї i тихо прошепотiв:
- Що побачили, дiвчино? Скажiть, прошу.
Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тiльки здалося?
- Дуже прошу, скажiть, - наполягав Ван Лун. - Важливо!
- Я не знаю... здається, побачила там, пiд хмарами...
- Червоне? Так?
Галя навiть здригнулася вiд несподiванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колiр?
- Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якiсь гори... Адже ж тiльки на одну секундочку!
- Нi, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколi Петровичу. Мої очi теж бачили червоне. Виходить, що...
Що саме "виходить"? Невiдомо... Галя побачила, як Ван Лун пiдiйшов до Миколи Петровича i почав розповiдати йому. Риндiн дуже зацiкавлено прислухався до його слiв. Потiм Галя почула голос Миколи Петровича: