Спочатку вагаючись i сконфужено, потiм дедалi вiльнiше й веселiше, Галя коротко розповiла про свої пригоди пiсля того, як вона впала з схилу мiжгiр'я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Вiн поглядав то на дiвчину, яка нiчого не приховувала в своєму оповiданнi, то на чарiвнi камiнцi в стiнах i склепiннi печери. Цi камiнцi весь час то яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, то пригасали пiд час пауз, коли дiвчина запиналася i знижувала голос, говорячи про свої необдуманi вчинки. А вислухавши Галю до кiнця, Ван Лун сказав без тiнi посмiшки:
- Завжди людина робить сама собi труднiше. Загубили передавач - погано. Пiшли в тунель - ще гiрше. Чому не зачекали? Давно було б все добре. Тепер теж добре, нiчого,- поспiшив вiн додати, помiтивши, що Галя знову засмутилася: звичайно, їй було i прикро, i соромно думати про те, скiльки вона завдала тривоги товаришам.
- Товаришу Ван, я... - почала було Галя. Але Ван Лун не дав їй закiнчити:
- Дуже розумiю все. Ще розповiдатимете Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу. Менi вже не треба. А ваш передавач у мене, - вказав вiн собi за спину. - Зараз ще спробую сказати товаришам, що вiдшукав вас. Якщо вони почують, дадуть вiдповiдь.
- Як? - здивувалася Галя. - Адже передавач астроплана пошкоджений.
- Так, пошкоджений, - погодився Ван Лун. - Говорити не можна, подавати короткi радiоiмпульси можна. Микола Петрович обiцяв вiдповiдати менi так. Вiн натискає на ключ - у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.
Вiн включив передавач i голосно, чiтко промовив:
- Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зi мною. Все гаразд. Прошу, пiдтвердить, що чуєте!
Обидва напружено вслухалися, чекаючи вiдповiдi. Мовчання. Секунда минала за секундою. Вiдповiдi не було. Галя подивилася на Ван Луна:
- Мабуть, не чують, товаришу Ван?
- Мабуть, - похмуро погодився Ван Лун. - Тодi нам треба мерщiй iти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходiмо, Галю. - I вiн швидко рушив до входу в тунель.
Дiвчина слухняно пiшла слiдом за Ван Луном - i зразу ж таки скрикнула. Гострий бiль наче ножем полоснув їй ногу.
- Що таке? - оглянувся Ван Лун.
- Не знаю... дуже болить нога... пече вогнем.
- Де? - Ван Лун був уже бiля неї.
Галя вказала на лiве стегно.
- Може, ви вдарилися цим мiсцем?
- Нi... але дуже пече.
- А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?
- Не знаю. Тодi не болiло. А зараз... ой!
Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами вiн промацав ногу Галi, перевiрив, чи вiльно вона згинається в суглобах. Дiвчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.
- Всерединi нiчого не болить, товаришу Ван, - сказала вона. - Це зверху... ну, нiбито я обпекла ногу.
- Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте!
- Я постараюся, - вiдповiла Галя. Вона зробила кiлька крокiв. - Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нiчого, я йду.
Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який пiдтримував Галю, спитав у неї:
- Можливо, це той клiщ? Куди вiн укусив вас, прошу?
- От сюди, - вказала Галя на колiно.
- А болить де?
- Значно вище. I зовнi.
- Хм... якщо клiщ був отруйний, чому отрута пiшла вгору? Чому тiльки вгору?
Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на лiву ногу; сильний пекучий бiль не зникав, а часом навiть збiльшувався. Ван Лун пiдтримував дiвчину пiд руку. Тепер вiн змушений був вiдмовитися вiд своєї звичної швидкої i легкої ходи.
Галя з усiх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болiсному стогоновi. I все ж таки iнодi вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тодi Ван Лун мiцнiше пiдтримував її i лагiдно говорив:
- Тримайтеся, тримайтеся, дiвчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсiм погано, донесу вас. Гаразд?
- Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стiльки завдала вам клопоту, та ще нести! Нi, нi, я дiйду сама!
Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повiльно i з напругою, кожен рух мов обпiкав їй ногу. I кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла i йшла вздовж безконечного пiдземного ходу.
А навколо блакитнуватим сяйвом свiтилися, спалахували i згасали дивнi камiнцi в стiнах - ще одна загадка таємничої природи невiдомої планети, яка приносила мандрiвникам новi й новi несподiванки.
Роздiл дев'ятий,
який, нарештi, проливає свiтло на
вiдкриття Галi Рижко в надрах Венери i
пояснює читачам, що являє собою
iнфрарадiй - невiдомий хiмiчний елемент,
який є потужним джерелом невичерпної
енергiї.
Все пливло i гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндiна. Здається, вiн у астропланi, здається, бiля нього Сокiл, який чомусь тривожно заглядає йому в очi. I Ван Лун... Проте - що робить заклопотаний Ван, навiщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось i Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тодi знову питання: чому дiвчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як i решта?
- Заждiть, - слабким, непевним голосом промовив Риндiн. - Що тут вiдбувається?
Вiн спробував пiдвести голову. Дуже трудно... Погляд його знову спинився на Галi Рижко. Дiвчина слабко посмiхалася.
- Галю, дiвонька моя люба, - заговорив лагiдно Риндiн, - ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!
Вiн знову заплющив очi. В усьому тiлi вiдчувалася втома, така втома, яка буває хiба що пiсля тяжкої хвороби.
- Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, - заспокiйливо заговорив Ван Лун. - Ми з Галею щойно повернулися. Зустрiв її в однiй печерi, куди вона впала.
- А чому ж так довго? - ледве чутно спитав Риндiн.
Ван Лун посмiхнувся:
- Були маленькi неприємностi. Трохи сперечалися з однiєю твариною. Не зiйшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, i вона не хотiла вiдпускати нашу дiвчину додому. Нiчого, погодилася потiм. Все в порядку, Миколо Петровичу.
Риндiн поворушив кiнчиками пальцiв. На його обличчi з'явилася лагiдна задоволена посмiшка.
- I в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, вiн уже розповiв вам про неї... про павука... така безглузда iстота, з дзьобами... дуже неприємна...
Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому станi, - змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля спiвчуття сколихнула її душу. Дiвчина забула про пекучий, гострий бiль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндiна, - так хотiлося їй допомогти Миколi Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб вiн швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам'ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:
- Микола Петрович дуже втомлений. Розумiєте? Вiн опритомнiє, - треба тодi говорити добре, весело. Нiби нiчого не сталося, запам'ятайте, прошу.
Так говорив Ван Лун ще тодi, коли енергiйно розтирав нерухоме тiло Миколи Петровича, в якому стали помiтнi першi слабкi ознаки життя. Галя пам'ятала тремтячi руки Вадима Сергiйовича, який подавав подушки з киснем i скеровував цiвку животворного газу до напiввiдкритих закипiлих губ Риндiна. Тiльки зрiдка Ван Лун промовляв крiзь зуби:
- Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба мiцнiше. Бiльше кисню!
А коли Вадим Сергiйович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:
- Треба було одразу зрозумiти. Просив вас не виходити назовнi без пiстолета чи гвинтiвки?.. Бiльше кисню!
I Сокiл, бiдолашний, нiчого не вiдповiдав, а тiльки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав вiд нього Ван Лун. Галi було дуже шкода Вадима Сергiйовича, шкода любого Миколу Петровича - i, звичайно, Ван Лун мав рацiю, йому нiчого не можна заперечити...
Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, - так здавалося Галi. Одна подушка з киснем замiняла iншу, Ван Лун розмiреними рухами пiдiймав i опускав безживнi руки Риндiна, зрiдка долонею струшуючи пiт з свого чола. Всi мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посинiле блiде обличчя Миколи Петровича. I навiть власний гострий бiль у стегнi вiдчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її бiль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!