- Ну, Ван, давайте практикуватися в пересуваннi. I я не я буду, якщо ви не залишитеся в хвостi! А тим часом можете жартувати, скiльки вам завгодно. Все одно, я беру на себе першi спроби, а ви лише повторюєте зроблене мною. Ага, уразив?
Намагаючись не робити жодного зайвого або рiзкого руху, Сокiл розпочав мандрування по каютi. Тепер i вiн мав цiлковиту можливiсть переконатися в тому, як дотепно була обладнана каюта, як хороше попрацювали польськi вченi, конструктори внутрiшнiх примiщень корабля. Поруччя, що простяглося вздовж стiн, шкiрянi петлi в стiнах i стелi, плескатi металiчнi держаки, поставленi в рiзноманiтних мiсцях, стояки, що з'єднували пiдлогу i стелю каюти, - все це давало можливiсть дуже легко рухатися в усiх напрямах, переходячи вiд однiєї надiйної опори до iншої.
Щоб перевiрити себе, Сокiл спробував нi за що не триматися i стати на ноги. Вiдразу ж таки вiн вiдчув, що каюта повiльно повертається навколо нього. Вона хитнулася в один бiк, в другий, спинилась i знову попливла, аж доки не опинилась у явно перекинутому станi. Дурна картина! I Ван Лун чомусь стоїть догори ногами i, здається, посмiхається лукавими очима...
Сокiл знову схопився за поруччя. Здавалося, що вiн з величезною силою повернув навколо себе каюту i так само рiшуче спинив її, коли помiтив, що Ван Лун зайняв нормальне становище, вниз ногами. Так, усе гаразд!
- Це наче в цирку, - озвався Ван Лун. - Проте дуже сумно бачити, як твiй товариш увесь час стає догори ногами...
- Тiльки з вашого погляду, Ван, з вашої точки зору. А з моєї - ви поводитеся просто непристойно. Варт менi на хвилинку вiдвести од вас очi, як ви одразу використовуєте це i стаєте на голову або приймаєте ще яку-небудь безглузду позу. Вчений, серйозна доросла людина, професор iз свiтовим iм'ям,- i раптом отакi трюки! До речi, будь ласка, складiть гамаки, вам до них ближче.
- Єсть скласти гамаки.
Ван Лун, який весь час уважно стежив за рухами Сокола, очевидно, робив з них для себе певнi висновки. I цього разу вiн також обiйшовся без будь-яких ускладнень. Впевнено рухаючись уздовж стiни, вiн дiстався до важельного пристрою бiля гамакiв. Не випускаючи з лiвої руки поруччя, Ван Лун правою з силою вiдвiв важiль униз. Обидва гамаки слухняно поповзли вгору. Система тросiв i амортизаторiв пiдтягла їх до стелi. В каютi одразу стало просторiше.
- Ну, як? - запитав Ван Лун Сокола.
Але Вадим не вiдповiдав. Вiн помiтив, що опинився бiля iлюмiнатора i з iнтересом зазирнув у нього. Нiчого не видно... Чому б це? Зрозумiло, адже вiн чудово знав, що перед стартом усi iлюмiнатори було закрито внутрiшнiми вiконницями, металiчними заслiнками, якi всувалися помiж двома шарами товстого органiчного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилiтали на схiд. Значить, з цього, лiвого, можна вiдчинити вiконницю.
- Ван, вимкнiть свiтло!
Пролунало характерне клацання вимикача. В каютi стало зовсiм темно, коли не зважати на свiтло, що пробивалося з дверей навiгаторської рубки. Сокiл намацав важiль вiконницi i кiлькома обертами опустив заслiнку, як опускають скло в автомобiлi.
- Надзвичайно! - вигукнув за його спиною Ван Лун.
Вони обидва прилинули до скла iлюмiнатора. Перед ними вiдкривалася гiдна подиву в своїй величностi картина Великого Всесвiту. Це була глибока нiч - i разом з тим нiч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнiв, холодних i в той же час палаючих. Незмiрно вiддалений небозвiд немов був засланий чорним оксамитом. I на ньому, розкиданi примхливими i складними вiзерунками, виблискували мiрiади яскравих зiрок - бiлих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Нiколи нiхто з жителiв Землi не бачив подiбного видовища! Вражала не тiльки надзвичайна яснiсть, з якою око без найменших труднощiв розрiзняло першу-лiпшу зiрку - вiд крупної i слiпучої до найменшої, яка здавалася крихiтною iскоркою, що несмiливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завiси. Найбiльш вражаючим було те, що жодна з зiрок не мерехтiла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителiв Землi. Нi, кожна iз зiрок, велика чи дрiбна, палала неослабним далеким, але рiвним свiтлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.
I Сокiл, i Ван Лун були враженi виглядом знайомих їм з дитинства сузiр'їв. Та й справдi, - хiба перед ними зараз були тi нескладнi комбiнацiї з кiлькох зiрок, до яких звикло людство, завжди наглухо вiдокремлене вiд чудесної картини Всесвiту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалiсно гасила барви й яскравi кольори! Тi великi мерехтливi зiрки були всього лише грубою канвою сузiр'їв, дивовижних виблискуючих вiзерункiв великого космосу. Тiльки тепер Ван Лун i Сокiл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазiї гаптувала природа цi небеснi вiзерунки. Вони вiдрiзнялися вiд бачених з Землi знайомих сузiр'їв не менш, нiж багатобарвна талановита картина вiдрiзняється вiд сухого i кволого малюнка олiвцем.
Враженим поглядом мандрiвники знаходили i в думках вiдзначали цi забарвленi незчисленними кольорами небеснi вiзерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко вiд нього неправильний чотирикутник Лiри. Ще далi вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а бiля нього, майже в згибi його тiла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедицi...
- Ми з вами щасливцi, Ван, - захоплено промовив Вадим Сокiл. - Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку пiдготовку й витерпiти перевантаження пiд час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не вiдчуваєте поетичностi цiєї незрiвнянної картини?
Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Вiн лукаво примружив очi:
- Сперечатися не можу, поезiя - дуже добре, i космiчне небо - також. Але Микола Петрович прийде i спитає: де снiданок? Вам можна займатися поезiєю. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати снiданок, потрiбне свiтло. Значить, i вам доведеться зробити певну поетичну паузу...
- Сухар! Безнадiйний сухар!
- Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не змiниться, поки ми поснiдаємо, лагiдно втiшив Вадима Ван Лун, вмикаючи свiтло в каютi. - А як дiятиме невагома автоматика?
Вiн уже встиг перейти - чи може правильнiше було б сказати "перепливти" - до протилежної стiни каюти, i цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Вiдiрвавшися вiд видовища космiчного неба, Вадим Сокiл стежив за дiями друга.
Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стiнi. Вiд стiни вiдокремилася невеличка квадратна панель i плавно опустилася вниз на колiнчастих пiдставках, перетворившись на стiл. В отворi стiни, який вiдкрився за нею, виявилися полицi укладистого буфета, уставленi посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескатi боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знiмав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, i ставив його на столi також у затискувачi, кожен з яких вiдповiдав тiй чи iншiй формi посуду. Розставивши все на столi в iдеальному порядку, Ван Лун задоволено посмiхнувся:
- Зовсiм як в кращому, зразковому ресторанi! Тепер ще серветки. I можна приступати до їжi.
- Без чаю, без гарячого? - розчаровано вiдзначив Сокiл.
- Дуже-дуже шкодую. Зате одержите склянку вина, доброго вина, - втiшив його Ван Лун. - Якщо, звiсно, Микола Петрович дозволить...
- А чому б йому i не дозволити? - пролунав веселий голос Риндiна, який з'явився в дверях каюти. - Навпаки, вiн цiлком пiдтримує вашу iдею, Ван. Сьогоднi - особливий день, велике свято для кожного з нас. Склянка вина сьогоднi - це добре!
- Тiльки дивно якось, що немає стiльцiв. Здається нiби все не так, нарiкав Сокiл, наближаючись до стола.
- Обiйдемося, Вадиме! А потiм, повiрте менi, що повiтря за наших умов краще вiд найвигiднiшого стiльця. Не забудьте лише закрiпитися пружинами бiля стола. Почнемо, друзi!
Риндiн першим "сiв" бiля стола, прийнявши звичайну позу людини, що сидить. Цьому допомогло й те, що вiн защепнув навколо кожної ноги пiд столом пружиннi кiльця, пристосованi пiд квадратною панеллю. Його приклад наслiдували й iншi. Тепер кожен був наче прикрiплений до стола вище колiн, не доводилося побоюватися, що необережний рiзкий рух вiдштовхне людину вiд стола i винесе її на середину каюти.