Якщо Ван Лун врятувався i почув її,- вона не мала права припиняти сигнали анi на хвилину, iнакше вiн зiб'ється з шляху, загубить напрямок. I Галя кликала, кликала голосом, повним надiї...
Цей призивний голос весь час звучав у шоломi Ван Луна, який прокладав собi шлях в оранжево-червоних нетрях джунглiв Венери. Вiн звик уже швидкими й точними ударами кинджала перерубувати товстi й липучi нитки павутиння, яке, наче навмисно, простягали на його шляху величезнi кошлатi павуки, рiднi брати злобної iстоти, вбитої ним ще першого дня їх перебування на Венерi. Вiн звик за невловимими ознаками вiдшукувати непомiтнi проходи в оранжевих стiнах повзучих рослин, що переплiталися мiж собою. Звик навiть не звертати уваги на безлiч змiй, якi з шипiнням вiдповзали вбiк, побачивши людину, або навпаки, люто кидалися на неї. Все це було вже знайомим, все це не лякало його.
Тiльки одного побоювався Ван Лун - зустрiчi з яким-не-будь страховищем на зразок дракона-сколопендри або панцирного страховища, яке напало на мiжпланетний корабель. Та хiба ж тваринний свiт, свiт крупних хижакiв Венери обмежувався лише тими двома гiгантськими виродками? Безумовно, нi: кожної хвилини Ван Лун мiг зустрiти ще якусь не вiдому йому неймовiрну iстоту!
У великiй сибiрськiй тайзi, у жарких джунглях Iндiї Ван Лун почував би себе спокiйнiше, впевненiше. Адже ж там вiн заздалегiдь знав би, яких саме хижакiв, нехай навiть найнебезпечнiших, може зустрiти на своєму шляху. Кiнець кiнцем, для досвiдченого мисливця немає нiчого особливо страшного навiть у великому тигрi-людожерi, якщо знати його звички, засоби нападати, властивi йому повадки. Але як готуватися до зустрiчi з не вiдомою тобi потворою, яку ти навiть уявити собi не можеш? До того ж, хiба ж можна вважати за надiйну зброю при таких зустрiчах пiстолет, бодай i заряджений розривними кулями, або короткий кинджал? Щоправда, були ще двi атомiтнi гранати, втiм, - тiльки двi. А найголовнiше, Ван Лун не мав при собi його звичної i по-справжньому надiйної скорострiльної автоматичної гвинтiвки, яка залишилася там, бiля астроплана...
Ще один невеличкий пiдйом мiж гiгантськими деревами, що нагадували земнi кипариси.
Швидкими кроками Ван Лун пiдiймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднiлося тут у просвiтах мiж високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутiнки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радiохвилi, за якими вiн орiєнтувався, поширюються однаково i вдень, i вночi. Проте - все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лiсом при денному свiтлi. Адже в темрявi побачиш лише те, на що падає яскравий промiнь прожектора; а по контрасту, з тим - навколо все стає ще темнiшим. Крiм того, це яскраве промiння може вночi привертати увагу хижакiв...
Отже, про сутiнки. День на Венерi майже дорiвнюється земному лiтньому. Зараз - близько семи годин. Сутiнки настануть ще не скоро. Втiм, чи не почне тут, у лiсi, темнiшати ранiше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на дiлi не ствердилися припущення частини земних астрономiв, прихильникiв теорiї про повiльне обертання Венери навколо її осi. Тодi б тут темнiшало не близько дев'яти годин вечора, а значно пiзнiше... i це було б йому на руку...
Пiдйом скiнчився. Ван Лун зробив кiлька останнiх крокiв вгору схилом i помiтив, що за крайнiми цикадеями значно бiльше свiтла, наче лiс там взагалi обривався. Невже це та простора галявина, яку вiн бачив зверху, висячи в жилавих лапах гiгантської бабки? Ще кiлька десяткiв метрiв - i Ван Лун побачив.
Нi, це не просто галявина, а велике просторе плато: тодi згори вiн не мiг уявити собi його справжнiх розмiрiв. Тут справдi не було жодного дерева. Лiс вiдступав направо i налiво, до самого обрiю. Тiльки трава, висока i густа свiтло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навiть звичної на Венерi всюдисущої папоротi. Але не це вражало.
Дивнi, фантастичнi споруди, безформнi купи виднiлися там i тут, вони пiдiймалися з густої трави, - незграбнi, незрозумiлi, рiзнi за кольором: жовтi, коричневi, сiрi, рожевi. I всi вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному мiсцi, вони повiльно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини i знову зросталися. Це було щось цiлком незбагненне, нi на що не схоже, неймовiрне!
- Може, я сплю на ходу? I це сниться? - проговорив вражений Ван Лун.
Дивнi споруди коливалися, вони прямо на очах змiнювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростiших геометричних тiл - куль, цилiндрiв з круглими обрисами. I кожна така куля, кожен цилiндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до iнших i потiм знову вiдпадаючи. Ось - Ван Лун ясно бачить це недалеко вiд себе! -жовто-золотава висока конiчна купа довгастих м'яких тiл, подiбних до товстих напiвпрозорих ковбас. Купа цих тiл лежить на травi. I вона ворушиться, вона пересувається кудись убiк, стикається з iншими купами, що складенi з свiтло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м'якого холодцю. Кулi значно меншi вiд ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, i обидвi розсипаються, перекочуються в високiй травi. А за кiлька секунд на цьому мiсцi знову виникає конiчна купа округлих цилiндрiв. Вони, здається, стали бiльшими, нiби потовстiшали. А свiтло-зелених куль уже немає, вони безслiдно зникли.
"Тварини?.. Тодi чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсiм не схоже, - вагався Ван Лун, остерiгаючись вийти на загадкове плато. - Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулi не зникли. їх пожерли тi жовтi ковбаси. Напали i пожерли. А як? Не розумiю..."
Рух на просторому i широкому плато не припинявся анi на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всi цi кулi й цилiндри були дуже легкими, немовби наповненими повiтрям: чи ж не вiтер переносить їх з мiсця на мiсце? Але тодi в них немає нiякої небезпеки для нього, немає рацiї витрачати час на їх розглядання.
- Поспiшайте, товаришу Ван, поспiшайте! Ми чекаємо вас i дуже турбуємося, - повторював тривожний голос Галi Рижко. - Чи не збилися ви з вiрного напряму? Пеленгуйте нас!..
Цей вiрний напрям пролягає прямо через широке плато, вiд краю до краю заселене незнаними дивовижними живими iстотами. Обходити плато - ого, це, мабуть, кiлька зайвих кiлометрiв, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хiба тiльки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч цi iстоти i здаються легкими, але - хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього i пошкодять рамку? Нi, обачливiсть не завадить.
Ван Лун намiтив точний напрямок через плато - по прямiй лiнiї до далекого старого кипариса на тому боцi: цей орiєнтир буде добре видно з першої-лiпшої точки плато. Голос Галi Рижко послабшав i тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.
"Нiчого, Галю, на рiвному плато не зiб'юся з шляху. Потiм знову перевiрю. Вперед!"
Дивнi iстоти не звертали нiякої уваги на людину в скафандрi, що наближалася до них. Вони все так само рухалися i перекочувалися по травi. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумiлi iстоти, повз якi вiн швидко проходив. Що ж це таке, зрештою?
Драглистi, пульсуючi тiла їх були зодягненi у зморшкувату щiльну плiвку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали анi голiв, анi кiнцiвок i все ж таки вони поводилися, наче живi iстоти, жодної митi не лишаючись нерухомими. Наче великi пухкi пузирi, вони накочувалися одна на одну, обмiнювалися мiсцями, горiшнi зiсковзували з нижнiх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато.
Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Вiдстань мiж окремими купами то збiльшувалася, то зменшувалась, i тодi мiж ними лишалися дуже вузькi проходи. Що далi йшов Ван Лун, то бiльше зустрiчав таких куп - i час вiд часу вiн змушений був квапливо пробiгати в проходах мiж ними, поки вони не зiмкнулися.
Ван Лун уже не йшов, а бiг: вiдшукувати проходи ставало дедалi труднiше, треба було раз у раз звертати налiво чи направо, стежачи за рухом куп. Ось вiн не розрахував напряму - i велике скупчення блiдо-рожевих куль штовхнуло його в бiк.