— Щось це звучить надто загрозливо, — швидко додав Дмитро Борисович, пильно поглядаючи на старого віщуна. — Чи не нас він має на увазі?..
Іван Семенович мовчав. Він помітив, як Дорбатай, не стримавшись, люто зиркнув у бік чужинців, що сиділи поруч із Сколотом. Він здаля заходив, старий підступний віщун; але Іван Семенович уже наперед знав, куди прийде, нарешті, Дорбатай наприкінці свого оповідання. Це було зрозуміло. Інше турбувало геолога. Він помітив, що під час оповідання Дорбатая до купи старшин та знатних скіфів підходили якісь люди, як старики з тієї купки віддавали тим людям тихі, нечутні накази — і люди зникали так само непомітно, як і з’являлися. Оце було загрозливим!
Голос Дорбатая звучав дедалі урочистіше:
— Сколоти погодилися з віщунами й старшинами і обрали новим своїм вождем славетного Октамасада. А Скілу вони одрубали голову! Вони одрубали йому голову і принесли зрадника в жертву богам! І жоден сколотський воїн, жоден сколотський мисливець не виступив проти такої кари зрадникові, бо знав, що боги вже приготували вогняні стріли і тримають їх напоготові в своїх руках, щоб метнути у відступників!..
Лише на хвилинку спинився Дорбатай, підніс високо вгору свій посох з золотою фігуркою сови і закінчив гучним, урочистим і загрозливим голосом своє оповідання:
— Так зробили сколоти з зрадником Скілом! І боги задоволені були такою жертвою! І настали для сколотського народу щасливі дні. Так само мусять сколоти робити завжди, карати зрадників, які забувають священні звичаї, хоча б ті зрадники й були найславетнішими людьми. Слухайте мене, воїни та мисливці, слухайте віщуна Дорбатая! Я розказав вам те, що наказали мені розповісти боги. Пам’ятайте і знайте: ніколи наші суворі боги не дарують зради й знущання з священних звичаїв!..
Оповідання віщуна закінчилося. Воно справило на слухачів велике враження — про це свідчив гучний гомін на майданчику. Археолог схилився до Івана Семеновича:
— Ви мали рацію! Те, що говорив Дорбатай, скероване проти нас. Старий шахрай перекрутив історію на свою користь…
— Як саме?
— Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був тубільним гнобителем, ніби прикажчиком греків-колонізаторів. Греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям.
— Ну, а Дорбатай перекрутив усе це так, щоб скерувати, підбурити проти нас скіфів. Ви гляньте тільки, як змінився настрій!.. Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються окремою купкою, вони змішалися з мисливцями, вони підбурюють їх…
Справді, купка багатіїв мов розтала серед дружинників і простих скіфів. Звідусіль чути було загрозливий гомін, ворожі очі поглядали на чужинців. Не було вже ніякого сумніву, що Дорбатай разом з багатіями розигрує заздалегідь обмірковану гру… все було підготовлене так само, як і хитро побудоване проти чужинців оповідання віщуна.
Дорбатай тим часом повернувся знов до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на старого вождя. Неохоче, силкуючи себе, Сколот узяв золоту чашу з вином і подав її віщунові. Звичай вимагав, щоб вождь нагородив оповідача вином з почесної чаші. І як би не ставився Сколот до віщуна, він мусив виконати звичай.
Але Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз уклонився Сколотові й сказав:
— Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що чорний крук пролетів між нами. Я не бажав цього, і мудрий Сколот теж. Але крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивилися один на одного не так, як раніше. Я хочу сказати: забудьмо, мудрий брате мій Сколот, про все минуле! Я прийшов сюди, щоб забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу, брате мій Сколот, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітає між нами!..
Цей щирий тон збивав з пантелику: невже, справді, старий віщун прийшов, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про інші наміри… Треба було визнати, що Дорбатай — чудовий актор. Стільки щирості було зараз у його голосі, стільки суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..
— Може, він справді хоче миру? — нерішуче сказала Ліда.
— Тільки не з нами, — відповів Артем.
— Налий свою чашу, Сколот, — повторив Дорбатай. — Перед лицем всіх відважних мисливців і воїнів, перед лицем неба й богів, я хочу закінчити сьогодні згадки про минулі сперечання. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, мудрого й загадкового птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколот!