Іван Семенович тихо сказав:
— Мабуть, це знов якісь пропозиції… Які саме — я не знаю. Але стан у нас з вами, Лідо, такий, що ми не можемо ні від чого відмовлятися. Нам треба за всяку ціну вигадати час. Розумієте?
— Погоджуватись на все? — боязко запитала Ліда.
— Так!
— Рішуче на все?.. — голос Ліди уривався. Дівчина добре пам’ятала, що Гартак хотів зробити її своєю дружиною. Але Іван Семенович твердо відповів:
— На все… до певного ступеня…
— Але звідки ми взнаємо, де той ступінь? Ми ж нічого не розуміємо з його слів, Іване Семеновичу!
— Будемо придивлятися. Головне — вигадати час. Це найважливіше.
І він став слухати чорнявого чоловіка, наче добре розумів його. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи подумав, мов вирішуючи щось, — і стверджуюче кивнув головою. Це справило велике враження на скіфів. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано глянув на геолога: мабуть, старий віщун не сподівався, що полонені так відразу погодяться на його вимоги. Гартак знову жваво заговорив з ним. Дорбатай, замість відповідати, вказав на Ліду і знизав плечима. Іван Семенович знов схилився до Ліди:
— Вам, дівчинко, теж треба буде погодитися… ну, кивнути головою, чи що…
Саме в цей момент чорнявий перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. Що залишилося робити дівчині? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого, намагаючись удавати спокій, і потім схвально кивнула головою. І тоді для неї все стало ясно. Вона цим дала згоду стати дружиною Гартака, що враз зрадів і швидко заговорив з Дорбатаєм. Дівчина схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Голос Івана Семеновича допоміг їй взяти себе в руки:
— Лідо, не хвилюйтеся. Від нашої умовної згоди до її виконання — велика віддаль. Не хвилюйтеся: цим ми вигадуємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.
— А коли він просто звідси забере мене до свого намету? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..
Дівчина мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше бадьорості:
— Все це не робиться так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І одружитися з вами він міг би тільки з великою урочистістю. А до того ми матимемо чимало часу… Та й Артем з Дмитром Борисовичем не сидітимуть даром…
Так чи інакше, іншого виходу не було. Ліда розуміла це й сама. Проте вона не мала сили подолати в собі почуття моторошності. На щастя, чорнявий перекладач, виконуючи дальші накази Дорбатая, виразно запросив обох полонених вийти з намету. Ліда відчула, що їй стало легше дихати: головне, не бачити огидного обличчя Гартака!
Чорнявий супроводив полонених, залишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він весь час говорив, певний, що чужинці розуміють його. І, справді, дещо вони зрозуміли — хоча б з його жестів. Їх можна було перекласти на звичайну мову приблизно так:
«Тікати не можна, ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді заб’ють!»
Така ж велика охорона була і круг намету, куди привели полонених. Тут на великому килимі перед полоненими поставили їжу і розв’язали їм, нарешті, руки. Геолог похмуро посміхнувся:
— Бачите, Лідо, це перші наслідки того, що ми погодились на пропозиції Дорбатая. Звісно, краще було б знати як слід, в чому саме вони полягають. Проте ми з вами встигнемо ще це зробити. А з розв’язаними руками навіть і думати якось зручніше, га?
Дівчина мовчки схилила голову: вона дуже-дуже втомилася…
До ранку полонених ніхто не турбував, не заходив у намет. Тільки охорона й нагадувала про те, що Дорбатай і Гартак цього разу вирішили якнайпильніше оберігати чужинців.
А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні речі:
— Слухайте мене, Лідо. Наше гасло — витримка і обережність. Нічим не дратувати Дорбатая й Гартака. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися…