Раптом Артем почув дзвінкий голос Ліди:
— Діано! Діано! Сюди!
Собака затремтіла. Вона дивилась на Артема, наче запитуючи дозволу.
— Так, так, біжи, Діано! Мерщій!
Собака покаже, де товариші! Діана приведе Артема до них! Голосно, що мав сили, він закричав:
— Поскіна! Поскіна!
Дмитро Борисович здивовано дивився на нього. Але Артем усе кричав:
— Поскіна! Поскіна!
Він попередив скіфів, що на них мчить страшна поскіна. Цими вигуками він захищав Діану від стріл: віщуни не могли стріляти в священного дракона, вони мусили тікати від нього!
Діана великими стрибками мчала до купи віщунів, що залягла за виступом могили. Товариші там! Туди, мерщій!
— Вперед! — вигукнув Артем.
Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він не боявся стріл, не боявся нічого. Тільки мерщій! Скіфи мусили відступити від страшної поскіни, Артемові залишається не відставати від Діани. Поскіна захистить і його.
Артем біг і бачив, як Діана опинилась біля віщунів, як вона вп’ялася зубами в горло одному з них, звалила його, кинулась на другого. Віщуни побігли, вони не витримали. Поперед них біг Дорбатай у довгому червоному плащі. І ще одна постать, кумедна й огидна, шкутильгала вслід за Дорбатаєм: Гартак!
Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, простягаючи до нього руки. За нею чоловік, Іван Семенович…
— Лідо! Лідо!
Ще мить — і вона опинилась біля нього. Руки її обвились навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.
— Артеме! Любий!
— Лідо!
— І мерщій до скель! Мерщій! — пролунав голос Івана Семеновича. — Нам дорога кожна секунда. Подивіться назад!
Звідси, з підвищення, було видно, що повсталі раби не гаяли часу. Вони безупинно натискали з свого боку. Воїни старшин і віщуни відступали звідти до могили. Але, відступаючи, вони в той же час загрожували вченим.
Швидко глянувши, Артем оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися і одірвались від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані. Віщуни й воїни старшин, відступаючи під натиском рабів, перетяли шлях до людей Варкана. Дорбатай і Гартак уже не тікали за могилу; навпаки, вони посувалися всередині своїх воїнів сюди, ближче до вчених. Ось Дорбатай вказав віщунам на чужинців. Враз кілька стріл свиснуло в повітрі і впало біля товаришів.
— Діано! — гукнув Іван Семенович. — Назад! Сюди!
Тепер лишалося тільки відступати назад, до скель: можливо, воїни Варкана в свою чергу нападуть на віщунів і примусять їх спинитися.
Учені швидко бігли назад, до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали. Головні їх сили билися з повсталими рабами, якими керував Роніс; але й тут їх було досить, щоб знов захопити, якщо не вбити чужинців. Стан значно ускладнювався. Не можна було й думати про опір — ворогів було надто багато.
Несподівано нові звуки домішалися до вигуків віщунів. Артем озирнувся. З правого боку, з флангу віщунів показався Варкан з десятком товаришів. Хоробрий скіф згадав про своїх друзів, про свого побратима. Він зрозумів усю небезпеку, в якій опинились відрізані друзі. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом з своїми товаришами, біг до вчених на допомогу.
— Варкан з нами! — гукнув Артем. — Тепер буде легше!..
Учені на хвилинку спинились. Ось він, Варкан! Важко дихаючи, він спинився на мить і зразу вказав рукою на скелі:
— Відступати! Треба вигадати час, поки ворогів розіб’ють в тилу! Там для них немає порятунку, вони мусять посуватися тільки сюди!..
Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знов побігли до скель. Артем з Варканом і його товаришами прикривали відступ. Артем охоче спинявся через кожні кілька кроків і випускав стрілу з лука, який він підібрав на землі. Так само відстрілювався й Варкан з його товаришами. Проте це допомагало мало: віщунів і воїнів старшин було набагато більше.
«Так тобі! — думав Артем. — Треба ж, щоб отаке трапилось: опинитись на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й старшини… адже в них, дійсно, іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, ще випущу кілька стріл…»
Артем бачив знов червоний плащ Дорбатая, бачив жалюгідну постать Гартака серед віщунів і дорого дав би за те, щоб влучити в них.
— Зажди, зажди, може, ось зараз! — шепотів він, націляючись з-за дерева.
Але до ворогів було не близько. І значно більше було шансів, що якийсь з віщунів поранить Артема, раніше ніж Артем дострелить до ворогів з лука.