Одна можливість із ста мільйонів!.. Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?
Зрештою, все було б гаразд, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель унаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця, Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитись. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж орбіти Венери.
Звісно, і тут ще немає нічого страшного, бо ми завжди можемо змінити курс, виправити його з допомогою наших ракетних двигунів. Але, щоб зробити це, треба спочатку вирахувати, яка саме сталася зміна курсу, знайти поправки, перевірити — і лише після того повертати корабель. Адже у нас надто обмежений запас вибухового матеріалу, щоб ми могли витрачати його на експериментальні зміни курсу.
От чому Микола Петрович уже третю добу сидить у навігаторській рубці і вираховує потрібну зміну нашого курсу. Всі ми робимо тимчасом різні справи. Сокіл заходився точно вивчати хімічний Склад метеорита, і, здається, швидко вже закінчить цю роботу. Гуро, між іншим, розповів мені кілька історій із свого мисливського життя — дуже цікаві історії. Який це досвідчений мисливець! Справді, з ним не загинеш. Я дав собі слово навчитися стріляти не гірше від нього і бути завжди таким же спокійним і мужнім, як він.
Я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, які є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.
Велетенська блискуча сигара: завдовжки — понад тридцять метрів і завширшки у найширшій частині — сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці, приблизно, такі, як у риби.
Оболонку сигари зроблено з найлегшого сплаву металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфовано його для того, щоб зменшити до мінімуму тертя в атмосфері під час підіймання і спускання. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери і при поверненні назад, на поверхню Землі.
Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як це роблять на морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета, менша, встромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок якоїсь аварії. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе повітря, і ми просто б задихнулися без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Страшно й подумати про таку можливість! Тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній закляклі трупи мандрівників…
За внутрішньою металевою стінкою починаються наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише таму, що звик ним користуватись). Їх з’єднують двері з східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчу, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із ним — склад недоторканих резервів харчу.
Ще нижче міститься наш машинний відділ. Там стоять машини, що переробляють зіпсоване повітря, відбираючи від нього залишки вуглекислоти та інших шкідливих газів та подаючи нові порції кисню. Там-таки міститься й наше енергетичне господарство. Воно заслуговує на те, щоб спинитися на ньому докладніше.
Всі наші машини, все наше автоматичне устаткування — електричні. Електрика — душа нашого корабля. Але — де взяти стільки енергії, щоб її вистачило на весь час подорожі до Венери й назад та ще на весь час життя на нашій сусідці? Правда, у нас величезна кількість акумуляторів. Зовсім мініатюрних акумуляторів, винайдених всього кілька років тому. Я думаю навіть, що без цих мініакумуляторів не можна було б побудувати так досконало, дотепно й економно всю нашу ракету. Але що то за акумулятори?