Я знаю, Миколі Петровичу хочеться скоріше надіслати на Землю ракету з відомостями про наш політ. Але він людина суворої дисципліни і терпляче чекає строку, коли випуск ракети передбачено планом. А поки що ми розмовляємо на різні теми, зокрема, і про зв’язок з Землею.
Людині на Землі навіть трудно було б уявити собі, як болісно ми тут, у ракетному кораблі, відчуваємо відсутність повідомлень з Землі, з рідної нашої Москви! Я вже сказав якось? — напівжартома, звісно:
— Яка шкода, що на Землі не знають про цю нашу неприємність! Ну що б їм не випустити слідом за нами отаку саму ракету-листоношу? Наздогнала б вона нас, привезла б нам свіжі газети, листи… От весело б було!..
Так само жартуючи, Сокіл відповів мені:
— Цікаво довідатися, як би ви ловили в космосі ту ракету-листоношу, Василю? Наш корабель здається тут мізерною порошинкою, а що ж казати про таку ракетку!..
Так чи інакше, а відсутність зв’язку з Землею на нас впливає дуже неприємно — тим більше, що ми на. нього твердо сподівалися. І мушу зізнатися, що мені просто не хотілося вірити поясненням Миколи Петровича відносно того космічного проміння. Адже виходило, що ми аж до самого повернення нічого не знатимемо про справи на Землі, в нашій рідній Радянській Країні…
Ось чому час від часу я на дозвіллі (хоч, правду кажучи, його в мене було дуже обмаль!) порався біля радіоприймача, намагаючися відшукати в ньому ще якусь причину, якусь несправність, — не вірив, що знайду, а все ж таки шукав…
Гуро (я помітив це) іноді з співчуттям придивлявся до того, як я крутив ручки приймача. І одного разу навіть сказав мені:
— Ану, давай, Василю, попрактикуємося. Ти лишайся біля приймача, а я, скажімо, з навігаторської рубки буду подавати тобі сигнали нашим радіопередавачем. Слухай мій голос і відзначай, в якій мірі його глушитиме цей наш ворог, космічне проміння!..
Сказано — зроблено. Ми з Гуро дістали радіостанцію, і він пішов з нею до навігаторської рубки, подавати звідти сигнали. А я лишився біля приймача, тримаючи якнайточнішу настройку на встановлену нами коротку радіохвилю — ту саму, на якій працювали земні радари, що надсилали нам повідомлення, заглушені космічним промінням.
Вже через кілька хвилин довелося визнати, що припущення Миколи Петровича було правильним. Перебуваючи від передавача на відстані всього метрів шість-сім, я ледве приймав на навушники сигнали, які надсилав мені Гуро. А в умовах земної атмосфери цей передавач забезпечував зв’язок на відстані до тисячі кілометрів…
Покрутивши ще кілька хвилин ручки настроювання, я хотів уже зовсім кинути цю марну справу і вимкнути приймач. Але Гуро продовжував подавати сигнали. Я розбирав його слова, що ледве чутно дзижчали в навушниках:
— Алло… алло… говорить… говорить… слухайте… слухайте… раз-два-чотири-п’ять… слухайте… слухайте…
Голос то зовсім зникав, то, навпаки, дужчав.
— Слухайте… слухайте… говорить… слухайте… слухайте, ракета… слухайте, слухайте, ракета… говорить Земля… ракета Риндіна, слухайте нас…
Що за жарти? Чому Гуро говорить так, ніби він не з нами разом, не в ракеті!? І ще — чому передавач раптово почав так змінювати його голос? Це ж просто дивно, це зовсім не його голос…
— Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля! Алло, говорить Земля…
Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий прояв впливу того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це — Земля!..
— Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!
До. мене підійшов стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи ані жодним словом, я ввімкнув другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано глянув на мене, але надів навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння…
Але ось на обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивовання. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він жадібно слухав. Значить, мені не мариться? Так, я й далі чув:
— Говорить Земля, говорить Земля! Ракета Риндіна, слухайте нас, слухайте. Дуже турбуємось за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрям. Перевірте напрям польоту, перевірте напрям. Надсилайте негайно ракету-листоношу. Алло, говорить Земля з допомогою потужних радарів… Алло, говорить Земля. Ракета Риндіна, слухайте нас…
Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос Землі, не маючи сили відірватись від навушників…