Але ось на напруженому обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивування. Обома руками він щільніше притиснув до голови навушники. Він жадібно слухав. Значить, мені не здалось, що я чула Землю?.. Ні, звичайно, ні! От я і зараз чую:
— Слухайте, слухайте нас, “Венера-1”! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Після обриву радіозв’язку деякий час тримали вас у полі зору радіолокаторів… Слухайте нас, “Венера-1”! Потім відмовили й радіолокатори. Намагання відшукати вас за допомогою потужних телескопів не дали успіху. Слухайте нас, “Венера-1”! Сповістіть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач “Земля”! Чи чуєте нас, “Венера-1”?.. Якщо чуєте, відправляйте поштову ракету на Землю з докладним повідомленням про ваші справи. Слухайте, слухайте нас, “Венера-1”! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, відповідайте! Дуже турбуємося про вас…
Передавач Землі повторював весь час одне й те ж саме повідомлення. Адже там, на Батьківщині, не знали, чи почули ми його. І диктор повторював без кінця ті ж самі слова заклику до нас. Турботлива, рідна радянська Батьківщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не відривалися від навушників і слухали, слухали, як причаровані, милий голос Землі. Тепер нам було однаково, що саме він говорив, важливо було слухати, слухати далеку і в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
— Що слухаєте? Зрозуміти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, — здивовано сказав Ван Лун, з’являючись у каюті і наближаючись до нас.
Замість відповіді Микола Петрович зняв навушники і простягнув їх Ван Лунові. Той недовірливо взяв, одягнув і… Я ніколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим і зраділим. Він відкрив рот і знову закрив його, конвульсивно ковтнув і застиг на місці, почувши голос Землі. Його рука схопила моє плече і стиснула його.
— Ой, товаришу Ван Лун, мені боляче!
Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
— Вадиме, Ван Лун, готуйте листи і матеріали! Я зараз зберу записи і закінчу коротку доповідь. За годину будемо відправляти поштову ракету.
Яке це щастя, яка радість — слухати далекий голос рідної Радянської країни! Батьківщино, дорога наша Батьківщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими міцними, енергійними, такими, що не бояться нікого й нічого, стали ми одразу, щойно почули твій турботливий голос?.. Твій голос — це значить, що ми знову разом з тобою, ми не відірвані від тебе, рідна! Говори, говори ще далі, милий голос Землі! Говори, ми готові слухати без кінця!
А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повідомлення. Він звучав ніби спокійно, розмірено; але в цьому спокійному і чіткому голосі відчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землі, вже стільки часу нічого не знають про нас. Говори, рідний, милий голос Землі, говори, голос Батьківщини!..
Ван Лун, Сокіл і я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як і вест наш астроплан. Та вона і за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в задній частині корпусу. Але на її крильцятах не булі додаткових ракетних двигунів. Поштова ракета мала тільки один, центральний, двигун з отвором на хвості. Вона була повністю заряджена атомітом, лишалося тільки вкласти в неї вантаж і відправити.
Вадим Сергійович викрутив гвинти на боці ракети і відкрив невеличкі дверцята:
— Готово, Миколо Петровичу!
Уважний і зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, приніс з собою великий пакет: адже записи і донесення на Землю давно вже були готові! Він пильно оглянув ракету: все було в порядку. І тут я наважилася на те, про що давно хотіла попросити.
— Миколо Петровичу, — звернулась я до нього, — дозвольте мені…
— Що саме, Галю?
— Відправити і мого листа також… він маленький… мені дуже хочеться заспокоїти маму…
Лагідна посмішка освітила обличчя Миколи Петровича.
— А я вже дивувався: і чому це Галя нічого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
— Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
“Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навіжену дочку! Я знаю і розумію, що зробила дуже погано, приховавши від тебе свої наміри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все благополучно, і ми незабаром долетимо до Венери. І ще, мила мамусю, знай, що всі в астроплані до мене дуже добре ставляться і я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов’язки, і я навіть зробила деякі маленькі відкриття. Тобі не доведеться червоніти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобі надзвичайні подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю, а частіше дивися на Венеру в твій великий телескоп. Коли ти одержиш цього листа, Галинка буде вже на ній. Міцно-міцно тебе цілую.